Гора між нами - Чарльз Мартін
— Ешлі, пробач мені, будь ласка, — урвав її я. — Знаю, що понад усе тобі хотілося б опинитися десь у манікюрному салоні або готуватися до передвесільної вечері.
— Не звинувачуй себе, — вона похитала головою. — Ти ж хотів як краще. Я була дуже рада, що ти запропонував мені полетіти. Звісно, не зараз, — вона окинула поглядом нашу «печеру» та лягла на свій мішок. — Ми з подругами планували їхати у спа на масаж. Чув про масаж гарячими камінцями? Ото на такий. А тепер замість гарячих камінців у мене крига. Й одна холодна каменюка, — кивнула вона в бік уламка скелі, на який я спирався. — Десь там зараз весільна сукня, яку нікому вдягти, та наречений, котрого ніхто не чекатиме біля вівтаря. Знаєш, скільки коштувала та сукня?
— Я певен, сукня нікуди не дінеться. І наречений теж, — я знову простягнув їй чашу з водою, і вона допила. Це вже сімсот мілілітрів. — Зараз твій гумор — це дар.
— А наскільки буде смішно, якщо я скажу, що хочу попісяти?
— Ну, насправді це добре. І не дуже добре водночас. — Я бачив, як вона лежить на мішку без жодної змоги поворухнутися.
— То як ми до цього поставимося?
— Треба придумати, як це владнати таким чином, щоб не тиснути на пошкоджену ногу. Господи, що завгодно віддав би зараз за катетер.
— Е, ні. Не треба отих штук. Терпіти їх не можу. Цей отвір загалом не призначений для того, щоб щось туди встромляти.
Я дістав з рюкзака одну зі своїх туристичних пляшок із широким горлом.
— Ну, тоді ось таким трибом.
— Що, просто отак?
— Ну, оскільки збігати за кущ ти не хочеш, то доведеться робити це тут. Я допоможу. — Я видобув свій швейцарський ніж. — Штани треба буде розрізати до стегна збоку, а під тобою я викопаю ямку для пляшки та своєї руки. Якось так. Відсунемо твою білизну — і попісяєш у пляшку.
— А я думала, гірше вже нікуди.
— Мені ще й доведеться перевірити кількість сечі та її колір.
— Колір?
— Чи немає крові. Бо якщо є, то імовірне пошкодження внутрішніх органів.
— Гадаєш, мені замало пошкоджень?
— Ну, я хочу точно знати, що їх немає.
Я розрізав штани та відсунув одяг убік. Спершись на здорову руку, Ешлі обережно підняла своє тіло.
— Кажи, коли можна, — глянула вона на мене.
Я підсунув пляшку та кивнув.
— Мабуть, це найпринизливіша мить у моєму житті.
— Якщо зважити, що я поєдную ортопедію та медицину катастроф, мені важко згадати день, коли мені не випадало роздивлятися чиюсь сечу. І ставити катетер.
Дзюрчання припинилось, і вона поморщилася від болю.
— Десь болить? — спитав я.
— Та нога… — Вона знов узялася до справи, і пляшка почала наповнюватися. — У тебе пальці холодні, — додала вона.
— Ну, якщо це хоч трохи тебе заспокоїть, то пальці в мене холодні настільки, що я геть нічого не відчуваю.
— Я така рада, що зараз упісяюся.
— Більшість моїх пацієнтів зазнають якихось травм, і кров у їхній сечі майже завжди означає внутрішні ушкодження, — спробував я відвернути її увагу.
— Це якось має мене заспокоювати абощо? — Ешлі глипнула на мене.
Я дістав пляшку та оглянув її вміст.
— Загалом має, — оголосив я.
— Ого, чимало.
— Це добре. І колір гарний.
— Мабуть, уперше я чую компліменти щодо кольору своєї сечі. Ніяк не можу збагнути, як на таке реагувати.
Я допоміг їй одягтися та закутатись у спальний мішок. Звісно, для цього довелось її торкатись, і попри суто професійний підхід я все одно не міг абстрагуватися від її оголеного беззахисного тіла. У думках з’явилася Рейчел.
Протягом усіх цих туалетних процедур Ешлі страшенно змерзла, і її почало лихоманити. Сам я почувався так, наче в мене між ребрами стирчав ніж. Важко дихаючи, я ліг поруч.
— Ти приймав знеболювальне? — глянула вона на мене згори униз.
— Ні.
— Чого?
— Скажу тобі як є. Якщо ти думаєш, що зараз тобі боляче — зачекай ще дні три-чотири. Моїх пігулок тобі стане на тиждень, а далі я нічим не зможу зарадити.
— Мені подобається ваш підхід, лікарю.
— У моєму рюкзакові ще є кілька пігулок рецептурного знеболювального, але їх краще поберегти — на той випадок, коли не зможеш заснути. Щоправда, цього вкрай мало.
— Складається враження, що ти постійно потрапляєш у такі ситуації.
— Ми з Рейчел часто ходимо в гори, і я дуже швидко дізнався, що наші плани та сподівання мало впливають на перебіг подій. Їх майже цілком визначає середовище. Тому ніколи не завадить бути до цього готовим — звичайно, залишаючись у межах розумної ваги рюкзака.
Ешлі глипнула на кучугуру, з якої стирчав мій рюкзак.
— А червоного вина там часом немає?
— Чого нема, того нема. А от джин із тоніком приготувати можу.
— Було б просто чудово. І розкажи мені, що ти тут зробив з моєю ногою. — Вона оглянула імпровізовану шину.
— Ну, загалом ортопедів часто називають столярами. На жаль, так воно і є. Так от, є гарні новини і не дуже. Шина, яку я оце змайстрував, доволі надійна — принаймні тимчасово. Але рухатися з цим ти не зможеш — хіба що я кудись тебе перетягну. Вона захищає місце зламу кістки від зайвих рухів. Якщо почне надто сильно тиснути — скажи, і я послаблю.
— Ну, відчуття таке, наче хтось угатив по нозі молотком.
Я підняв краєчок спального мішка та підклав ще снігу з обох боків.
— Доведеться тримати її у снігу ще кілька днів. Так ми пришвидшимо процес загоєння і полегшимо біль. Єдиний недолік — тобі буде холодно.
— Буде?
Я закрив пляшку та поповз назовні:
— Я тут трохи приберу, добре? А ти, може, поки замов піцу.
— Я люблю пепероні.
— З анчоусами?
— Ніяких анчоусів!
— Згоден.
Я виліз із нашої фюзеляжної печери, проповз під крилом, обійшов дерево та зрештою опинився в сонячних променях. Температура була градусів на 15 нижче за нуль — тепліше, ніж я думав. Колись я чув, що сухий мороз витерпіти простіше, ніж вологий,
