Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
ніхто нікому не готує приємних сюрпризів. Жодної системи, жодної залежності від годин, дня тижня, свят та отримання
зарплатні так і не вивела вона завдяки своїм спостереженням
та записам.
Натомість вивчила певні особливості покупців, на які потро-
хи навчилась зважати. Найекономнішими замовниками були
жінки, вони намагались вибрати папір подешевше і відмовитись
69
від витребеньок, якщо ціна обгорткових цікавинок видавалась
їм завеликою. Найменше звертали увагу на ціни безтурботні
підлітки. Могли повигрібати з кишень усе. Головне — щоб бу-
ло прикольно, щоб дивувало та шокувало — якщо подарунок
призначався для ровесників, і щоб виглядало солідно, у межах
очікуваної традиційності, якщо — для мами або вчительки.
Об прилавок грюкнула яскрава бляшана коробка з печивом.
По трьох її гранях гуляли кумедні овечки, схожі на білі хмар-
ки, а по одній — печиво, подібне на тих овечок, схожих на хмар-
ки. Павло з бляшанкою. Привітно-нейтральний погляд, ніби
не впізнає.
— Це маленький сюрприз, — довірливо нахилився до неї. —
Маленький сюрприз для моєї дівчини. Як його можна запаку-
вати? Що б ви порадили?
Оце «ви» дало остаточно зрозуміти, що й до чого. Кароліна
підхопила запропоновану гру.
— Вона любить овечок, ваша дівчина?.. Чи ви посварились
і хочете в неї попросити пробачення? У сенсі — натякаєте, що
і вона в даному випадку повелася, як вівця?
В очах Павла промайнула тінь розгубленості. Вчора вони
справді посперечались через якусь дурницю.
— Вівця? Ви думаєте, це саме так може бути сприйнято?..
Мабуть, я зробив невдалий вибір… — Павло взявся за короб-
ку. — Я можу поміняти. Там ще є коробки зі свинками…
— Та ні, — зупинила його. — Я лиш подумала, що таку гар-
ну коробку не варто завивати в папір. Краще покласти в папе-
рову торбинку. Скажімо, у таку — із зеленою травою. Десять
гривень.
— Мені подобається, — погодився він. — Це саме те, що
треба.
— Ваша дівчина — ласунка? — Кароліна сховала гроші
в шухлядку.
Павло замислився.
— Не знаю. Я дуже мало про неї знаю насправді.
70
— Ви казали: для моєї дівчини, — вона зробила наголос на
слові «моєї».
— Вона ще не знає, що вона — моя дівчина.
— А ім’я вашої дівчини вам відомо? Як її звати?
* * *
До помешкання, що винаймає Павло з товаришем, дорога не-
близька — до станції Лісної, тоді — ще хвилин двадцять марш-
руткою. Далеченько забрався Павло Панч. Але в Києві він пе-
ребуває стільки ж часу, скільки й у роз’їздах, і його влаштовує
ця двокімнатна квартира на першому поверсі старої хрущов-
ки, із заґратованими вікнами та спартанською обстановкою.
І ціна підходить, і ненабридливий сусід, хлопець з Чернігова, звідки й він сам. Зрештою, Павло тут лише ночував і в особли-
вому комфорті не відчував потреби.
Під’їзд будинку нагадав Кароліні рідну Висіч. Такі самі две-
рі — старі й обідрані, сходові клітки просякнуті смородом сміт-
тя, який виносять невчасно. Присутність Павла була тут недо-
речною — із його завжди чистим взуттям, з улюбленими білими
сорочками, зі звичкою знімати з себе порошини та відпускати
їх, відставивши пальці вбік. Це помешкання слугувало йому тим-
часовим вимушеним прихистком і наразі влаштовувало його.
Гаряче молоко парувало на столі, вони вмочували в нього
печиво-овечок. Павло розказував-показував, як він звикав до
Києва, у які історії потрапляв. Найбільш щемливі моменти
в його оповідках виглядали як найкумедніші, а від кумедних
робилося сумно. Він почав було зображати, як їздив з Дорого-
жичів у переповненому автобусі і одного разу опинився у не-
відомому місці. І раптом замовк. Вона дивилась на нього захо-
пленим поглядом, зворушливо тримаючи горнятко з молоком
у долонях. Стало чути, як за стіною хтось дивиться мультик
«Жив-був пес». Зовсім не романтична була хвилина. Але саме
з неї почався новий відлік у житті Кароліни.
71
…Через дві години сиділи за тим самим столиком, за дру-
гою порцією звареної кави, бо перша збігла, і Кароліні дивно
було дивитись на Павла, бачити його новим поглядом.
Павлові двадцять три роки, він має визначені плани на май-
бутнє, одні — на наступний рік, інші — коли йому буде два-
дцять п’ять. Він цілеспрямований і практичний, бо інакше те-
пер не можна, він знає, чого хоче від життя. Слухала його
уважно, могла б повторити почуте, але ця інформація цієї хви-
лини видавалась їй другорядною, вона була зайвою у порівнян-
ні з тим відкриттям, яке стосувалось особисто її. Вона знала
безсумнівно, що не пошкодує ні за чим і завтра знову захоче
опинитись у цій квартирі, що давно потребує ремонту, за ци-
ми грубо пофарбованими білим ґратами на вікнах, у чистій по-
стелі Павла, під його нетерплячими любощами, під зливами
поспішних і небачених бур.
* * *
…Марина, мабуть, вміла читати по обличчю або зазирати в чу-
жі думки. Вона сама про все здогадалась або вирішила випере-
дити події.
— Кароліно, хочу тобі дещо пояснити, — сказала вона, по-
кликавши її на кухню.
На стіл лягли таблетки з полотняної косметички.
— Ти вже доросла дівчина, у тебе будь-якого дня можуть
скластися близькі стосунки з чоловіком, якому ти симпатизу-
ватимеш. Ти маєш знати деякі важливі речі. Щоб не потрапи-
ти в безвихідну ситуацію…
Напередодні, коли Марина впустила Кароліну до хати, вона
навіть не запитала, де та була, хоча на екрані мобілки годин-
ник показував вісім хвилин нової доби — Кароліна набрала но-
мер Марини і прошепотіла, що стоїть під дверима… Марина
лиш глянула на неї — і подала запасні ключі, попросила по
можливості так довго не затримуватись.
72
Марині все ж довірила деяку інформацію: хлопець з поїзда, їхали разом до Києва, хороший, зустрічаємось. А Віті-Їжачку
розказала набагато більше, несподівано для себе, у ресторані.
— У мене завтра день народження, — сказала Віта, коли
вони вже збирали товар наприкінці робочого дня.
— Залишишся вдома? Матимеш гостей?
— Не знаю, — знизала плечима. — Але шампанського хо-
чу! Вже! Я народилась одразу після опівночі, залишилось
шість годин. Можна починати святкувати.
— Чого ж ми тягнемо?
— Отож! Запрошую на келих шампанського!
До приходу Павла залишалось півгодини.
— …А я тебе — на креманку фруктового салату, — відпо-
віла Кароліна. — Куди підемо?
Іноді, коли в кишені свище,
