Після тебе - Джоджо Мойєс
Марк відкинувся на стільці.
— А ти не думаєш, що це природно? Ти ж уже три роки сама. Може, це нормально — фантазувати про інші стосунки?
— Але якби я справді кохала Олафа, я б точно не думала ні про кого іншого.
— У нас же не вікторіанська доба, — почувся голос Вільяма. — Не треба носити вуаль удови до самої старості.
— Якби я померла, то мені б не сподобалось, коли б Олаф покохав іншу.
— Ти б не знала — ти б була мертва, — зауважив Вільям.
— А ти, Луїзо? — Марк помітив, що я мовчу. — Чи відчуваєш провину?
— А може… може, ми поки послухаємо інших?
— Я католичка, — врятувала мене Дафна. — Я відчуваю провину чи не за все на світі. Так у всіх черниць.
— А чому тобі важко про це говорити, Луїзо?
Я сьорбнула кави. Усі на мене дивилися. «Давай-но», — підганяла я себе.
— Бо я не змогла його спинити. — Я глитнула. — Іноді я думаю, що якби я була розумнішою або… або поводилась інакше… або просто була — не знаю… Не такою…
— Ти відчуваєш провину за смерть Білла, бо тобі здається, що ти могла б його зупинити?
Я потягла якусь нитку, що стирчала з одягу. Коли я витягла її до кінця, вона наче щось посунула в мене в голові.
— А ще тому, що я живу набагато менш цікавим життям, ніж йому обіцяла. А ще тому, що він, по суті, купив мені квартиру — а моя сестра, мабуть, ніколи не зможе мати власне житло. А ще тому, що мені навіть не подобається жити в тій квартирі, бо я не відчуваю, що вона моя, і мені здається, що якось неправильно обживати її, бо в мене вона асоціюється лише зі смертю В… Білла, на якій я, виходить, нажилася.
Запала недовга тиша.
— Не треба відчувати провину через житло, — сказала Дафна.
— Аби мені хтось лишив квартиру, — мовив Суніл.
— А був би казковий кінець, правда? Чоловік помирає, усі роблять якісь висновки з цього, живуть далі та по його смерті роблять щось чудове. — Я вже не думала, що кажу. — А я нічого не зробила. Насправді, я просто провалилася за всіма пунктами.
— А мій батько плаче щоразу, коли спить із жінкою, бо вона не моя мама, — бовкнув Джейк, переминаючи руки та дивлячись на нас із-під чубчика. — Він причаровує жінок, затягує їх у ліжко — а потім журиться через це. Наче все нормально, якщо потім тобі соромно.
— Думаєш, він використовує своє почуття провини як якір?
— Я просто думаю, що коли займаєшся сексом — треба радіти з цього, а не…
— А я б не почувався винним через те, що займаюся сексом, — утрутився Фред.
— Або ж поводься з жінками як із друзями і не роби нічого такого, за що потім почуватимеш провину. Або ж узагалі не спи ні з ким і шануй пам’ять мами, аж доки не будеш дійсно готовий жити далі.
На слові «шануй» його голос затнувся. Ми всі вже звикли до раптових змін виразу обличчя, тому, дотримуючись нашої німої угоди, відверталися, доки можливі сльози не відійдуть.
Марк м’яко запитав:
— Ти казав батькові, що відчуваєш, Джейку?
— Ми не говоримо про маму. Він тримається поки, ну, поки ми не говоримо про неї прямо.
— Тобі важко самому нести такий тягар.
— Так. Ну, саме тому я ж тут, правильно?
Запала недовга тиша.
— Джейку, сонечко, візьми печива, — запропонувала Дафна, і ми почали передавати бляшанку по колу. Ми всі трохи заспокоїлись, коли Джейк узяв печиво, — хоч і незрозуміло, чому це так подіяло.
Я думала про Лілі. Суніл розповідав, що плаче у відділі випічки в супермаркеті, але я майже не слухала. Щоправда, вчасно зробила співчутливий вираз обличчя, коли Фред розказував, як на самоті справляє день народження Джиллі з повітряними кульками. День добігав кінця — і епізод з Лілі почав перетворюватися на якийсь яскравий сюрреалістичний сон.
«Як могло так статися, що у Вілла дочка?»
— Ви просто випромінюєте щастя, — почувся саркастичний коментар Джейкового батька, який спирався на мотоцикл. Я саме пройшла повз нього на паркінгу.
Спинившись навпроти, я відповіла:
— Це група підтримки для невтішних — можна подумати, хтось виходить звідти пританцьовуючи.
— Ваша правда.
— Та це не те, що ви думаєте… Річ не в мені. Це… Це все той підліток. Дівчина.
Він трохи відкинув голову, дивлячись на Джейка, що йшов десь позаду мене.
— О, ну тоді мої співчуття з цього приводу. Хоча ви здаєтеся замолодою, щоб мати дочку-підлітка, якщо з мого боку ввічливо так сказати.
— О, ні! Ні, не дочка! Це… це складно.
— Я б залюбки дав вам пораду. Та не маю гадки, про що мова. — Він ступнув на крок уперед і обійняв Джейка, що той похмуро стерпів. — Ти в нормі, юначе?
— Нормально.
— Нормально, — луною відповів Сем, глянувши на мене. — Ось і воно. Універсальна відповідь підлітків. Війна, голод, хтось виграв у лотерею, хтось прославився на весь світ — усе нормально.
— Не треба було по мене заїжджати. Я йду до Джулс.
— Підвезти?
— Вона живе тут, просто в отій багатоповерхівці. — Джейк показав пальцем. — Так що я, думаю, дійду.
Обличчя Сема зберігало той самий вираз.
— Ну то, може, наступного разу надішлеш есемеску? Щоб я не їхав сюди й не чекав?
Джейк знизав плечима й пішов, закинувши рюкзак за плече. Ми мовчки дивилися йому в спину.
— Побачимося пізніше, Джейку! Добре?
Той підняв руку, але не озирнувся.
— Ну, — сказала я, — тепер мені трошечки краще.
Сем труснув головою. Він так дивився вслід синові, наче просто не міг витримати розлуки з ним.
— Йому іноді важче, ніж зазвичай. Луїзо, — він раптом повернувся до мене, — може, хочете кави чи ще чогось? Щоб я не почувався як найбільший невдаха у світі. Вас же Луїза звати,