Після тебе - Джоджо Мойєс

Я клацнула на посилання та побачила фотографію худенької як тростинка блондинки з високою зачіскою — вона всміхалася, стоячи на сходах бюро реєстрацій поруч із темноволосим чоловіком, старшим за неї. У кутку фото стояла похмура дівчинка в білому платті з тюлю — дещо схожа на ту Лілі Готон-Міллер, яку я бачила сьогодні. Але цій фотографії було вже сім років, тому ця дівчинка могла перетворитися на будь-якого похмурого підлітка з каштановим волоссям.

Я перечитала розмову та закрила ноутбук. Що ж мені робити? Якщо вона й справді дочка Вілла, то, може, мені зателефонувати в школу? Хоча в них точно є якісь правила щодо незнайомців, які намагаються вийти на зв’язок із дівчатами-підлітками.

А якщо це й справді якесь винахідливе шахрайство? Вілл помер заможним чоловіком, і цілком можливо, що хтось міг вигадати заплутану схему, щоб видурити в його родини гроші. Коли батьків друг Чокі помер від серцевого нападу, до його дружини прийшло сімнадцять осіб, яким померлий був начебто винен гроші за ставки.

Я вирішила, що треба бути обережною. Надто вже багато болю та бід це може завдати, якщо я поведуся неправильно.

Але коли я лягла спати, у тиші квартири лунав голос Лілі.

«Мого батька звали Вілл Трейнор».

6

-Вибачте, у мене будильник не спрацював, — я пробігла повз Річарда, повісила пальто на кілок та опустила синтетичну спідницю назад на стегна.

— Ви спізнилися на сорок п’ять хвилин. Це неприпустимо.

На годиннику була восьма тридцять, і ми з ним сиділи в барі лише вдвох. Карлі таки пішла: вона навіть не стала казати Річардові цього в очі. Просто надіслала йому есемеску, де повідомила, що завезе чортову форму наприкінці тижня, а оскільки їй винні платню за чортову двотижневу відпустку, якої не було, то два тижні відпрацьовувати вона не збирається. «Якби вона прочитала довідник для співробітників, — кипів він, — то знала б, що відпрацювання двох тижнів неможливо замінити відпусткою! Це є в розділі третьому, чорним по білому, — та тільки вона й не думала його читати! А без цих її чортихань можна було б і обійтися!»

Тепер він шукав людину на її місце — і поки не знайде, я лишаюся тут сама. З Річардом.

— Пробачте. У мене… у мене вдома дещо сталося.

Я раптово прокинулася о сьомій тридцять і декілька хвилин не могла второпати, у якій я країні і як мене звати, тому просто нерухомо лежала в ліжку, намагаючись обдумати події минулого вечора.

— Хороший робітник не переносить своє особисте життя на робоче місце, — миттєво видав Річард, пройшовши повз мене зі своєю планшеткою. Я глянула на нього: цікаво, чи є в нього взагалі якесь особисте життя? Він наче не проводив жодної хвилини десь «там».

— Ага. Ну а хороший начальник не змушує підлеглих ходити в такій формі, яку навіть у «Stringfellow’s»[17] назвали б непристойною, — пробурмотіла я, вбиваючи код на касовому апараті однією рукою та обсмикуючи ту спідницю другою.

Він швидко обернувся та ступив декілька кроків назад.

— Що ви сказали?

— Нічого.

— Ні, сказали.

— Сказала, що запам’ятаю на майбутнє. Дуже дякую, що нагадали мені про це, — відповіла я та солодко посміхнулася.

Декілька секунд він мовчки на мене дивився — довше, ніж це було б комфортно для нас обох. А потім сказав:

— Прибиральниця знову захворіла. Так що спочатку приберіть у чоловічому туалеті, а потім займетеся баром.

Він дивився просто мені в очі — наче кидав виклик. Я нагадувала собі, що не можу втратити цю роботу, та мовчала. Потім глитнула.

— Добре.

— До речі, у третій кабінці непорядок.

— Пречудово, — відповіла я.

Він розвернуся у своїх до блиску наполірованих туфлях і зник у кабінеті. Я подумки послала йому декілька стріл вуду в голову.

— Цього тижня наша з вами зустріч у «Жити далі» буде присвячена почуттю провини, провини того, хто залишився живий, провини за те, що недостатньо зроблено… Нерідко саме це почуття не дає рухатися вперед.

Марк чекав, поки ми передавали по колу бляшанку з печивом, потім відкинувся на спинку свого стільця та склав долоні. Тихий невдоволений гомін, викликаний явно не печивом «Бурбон», він ігнорував.

— Я часто лютував на адресу Джиллі, — промовив Фред у тиші. — Ну, коли в неї почало розвиватися слабоумство. Вона ставила брудні тарілки в шафи, а я потім знаходив їх там за декілька днів… Мені соромно — я навіть накричав на неї кілька разів, — він витер око. — До того вона була такою чудовою господинею. І це було найгірше.

— Ти жив зі слабоумством Джиллі дуже довго, Фреде. Треба бути суперменом, щоб не втрачати контролю.

— Брудні тарілки звели б мене з розуму, — сказала Дафна. — Я б точно жахливо лаялася.

— Але ж це не її провина, правда? — Фред випростався на стільці. — Я часто думаю про ті тарілки. Якби тільки можна було повернути минуле… Я б просто їх вимив і нічого б не став казати. Просто обійняв би її.

— Я іноді фантазую про різних чоловіків у метро, — сказала Наташа. — Буває, підіймаюсь на ескалаторі та зустрічаюсь поглядами з якимось чоловіком, який спускається. І ще перш ніж я доїду до кінця, у мене в голові вже цілі наші з ним стосунки: як він зараз кидається вгору ескалатором, бо між нами виникло щось магічне, як ми стоїмо одне проти одного та дивимось у вічі серед натовпу людей на гілці Пікаділлі, як ми потім ідемо в якийсь бар, і вже оп — і ми…

— Наче фільм Річарда Кертіса[18], — зауважив Вільям.

— А мені подобаються його фільми, — втрутився Суніл. — Особливо той, про акторку та чоловіка в штанях.

— «Шеффердз-Буш», — підказала Дафна.

Повисла пауза.

— Та ні, мабуть, «Ноттінґ-Гілл»[19], — задумався Марк.

— А я думаю, Дафна має рацію. А що? — хрюкнув Вільям. — Вже й сміятися не можна?

— Так ось,