Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
Я мовчки пройшла до вітальні, Троль тримався чітко позаду мене, наче дитинка, що тримає шлейф нареченої. Меблі в квартирі Манфреда авторські. Диван нагадує скелі, вітальня виконана в блакитних кольорах, шпалерами мандрують чайки, на стіну проектується старовинний іспанський корабель, що постійно пересувається; фіранки нагадують океанські хвилі. Все це мало б заспокоювати, принаймні тих з нас, хто вміє плавати. Думаю, що вітальня присвячена Брігіті, певною мірою вона – бригантина.
Під диваном валявся пожмаканий архітектурний журнал, останнє число. З обкладинки шкірився на мене невідомий чорнявий чолов’яга, в серіалах такі грають підступних молодиків, що цілять на чужі гроші та чужих наречених і мають не менш підступних мамусь. «Тьху», – видав Манфред. «Ти чого?» – поцікавилася я. Десь виплила Бріг, пішла, мабуть, до кубрика заварювати каву.
«Упізнала?» – Манфред копнув ногою «серіального злодія» в пику. «Ні», – сказала я, піднявши бідолаху з підлоги. Праворуч було написано: «Манфред фон Вайхен: життя в барельєфах». – «О, та тут про тебе!» – зраділа я. «Тьху», – Манфред був не в гуморі. «Так. Тут про мою перемогу. Маленьке інтерв’ю, мені було б соромно таке брати. Складається враження, що вони готуються спілкуватися з папугами, а не з освіченими людьми». Пам’ятаю, як одного разу, коли він посварився з Бріг через її матір, а згадуваний Франц назвав спроектований ним центр сучасного мистецтва «безголовим та сутулим імпотентом, що, власне, перебуває в гармонії з сучасним мистецтвом, яке теж давно не підіймало голівку», Манфред заявив, що одна половина людей, потребою яких є псувати життя іншим, йде у тещі, а інша – в журналісти. Особисто мені ця чудернацька споруда нагадувала голову павича, з короноподібною чупринкою та дзьобом, але, відверто кажучи, фігуру безголового чоловіка з опущеним фалосом це також нагадувало.
«Це – Грюнвальд Штросс. Архітектурне посміховисько. І знову я під ним, як це огидно». – «Ну, це ж не буквально», – гмикнула я. Манфред здригнувся. «Я не хочу терпіти від тебе такі жарти! Сама підкладайся під нього буквально! Він примудрився зіпсувати мій тріумф. Виграв я. Він до цього конкурсу не мав жодного стосунку. І що я бачу на обкладинці? Цю нахабну пику».
Бріг принесла каву. «Показати тобі весільні світлини?» – поцікавилася вона. Очевидно, що Грюнвальд Штросс її зовсім не хвилював. «А всередині вони зробили величезне інтерв’ю з цим нездарою. Кому потрібні твої весільні фотки, Бріг? Вони ж щоразу однакові!» – не міг вгамуватися Манфред. Бріг ледь-ледь повела бровами.
«Я б хотіла, щоб ви присіли». Вони розташувалися у такий спосіб, що, мабуть, до мого візиту встигли посваритися, бо сиділи на відстані одне від одного. Бріг на фотелі-маяку. А Манфред спікірував до мене, на скелю. «Навіть не знаю, з чого розпочати. Вчора до мене прийшов Олаф». – «Хтось залишив нам спадок?» – Манфред гигикнув. «Уяви собі». Тут він мені допоміг. «Хто?» – «Батьків батько». – «Він скинув награбовані скарби російських царів парашутом, а зараз хтось сумлінний це знайшов і хоче віддати нам, щоб ми це урочисто передали російському посольству?» – «Не зовсім. Він позавчора помер у божевільні, тут, у Берліні, і залишив нам хасидського капелюха, Біблію, самовчитель з івриту, біло-блакитну теку і кілька малюнків». Я розуміла, що Манфред не почне стрибати від радощів і навряд чи втратить свідомість. Але не очікувала, що він буде спокійно сьорбати каву і дивитися на мене з очікуванням на продовження цієї захопливої історії. О, я знала цей погляд з дитинства. Батько вже сподівався на те, що ми зараз заснемо і не треба буде нам читати нової казки, як тут Манфред розплющував блискучі очі і вимагав продовження.
«Сьогодні я була на кремації діда. Бачила його в труні. Дивно вбраного. У різних черевиках, різних шкарпетках та з різними ґудзиками!» Можливо, це його збентежить. «А чому нам ніхто не сказав?» – Манфред потягнувся за мафіном з родзинками. Це вже занадто. «А чого це ти такий спокійний? Ти щось знав?» – «Припини на мене так дивитися! – обурився мій брат. – Нічого я не знав. Про що я мав знати?» – «Про діда». – «Про діда я нічого не знав. Правда, читав якось у тітки одного дідового листа. З України. І все». – «То чого ти такий спокійний?» – «А що мені, плакати? Ти витягаєш звідкись діда, розповідаєш про його єврейський фетишизм, що мені, на твій погляд, слід робити? Втрачати глузд?» – «Втратити глузд ти встигнеш, дід щодо цього постарався, скільки не опирайся, все одно гени зіграють свою гру».
«Тобі треба заспокоїтися, правда, Бріг?» Брігіта хитнула головою. Вона притиснула горнятко з кавою до правового ока, наче вклала око туди, мабуть, гріла його. Не треба в такому положенні хитати головою. Гаряча кава потрапила їй у око, вона завила. «Господи милий, Бріг!» – Манфред побіг за хустинкою. «Мммм… арто, – запиналася Брігіта, – що це все означає?» – «Не знаю», – чесно сказала я, ледь утримуючи Троля, який кинувся захищати маму Бріг від злої кави, і щоб він не додав їй лиха, перехопила його.
«Марто, заспокойся. Я думаю, що батько нам усе пояснить». – «Подивилась би я на тебе, якби тобі вивалили все це дідівське майно, особливо капелюха з кудельками, а потім ти вимушений був йти на кремацію. Я не можу спати. І думати про щось інше також не можу, розумієш?» – «Мені це також не дуже подобається». – «Уяви, батько про все знав. Але для чогось влаштував фарс, потягнув нас, малих, маму на могилу невідомо-кого, ще й, пам’ятаєш, узяв грудку землі для тітки Ельзе. Вибивав дозвіл від СРСР, вбивався, принижувався, вистоював черги, проходив співбесіди. Правника не здивувати цинізмом, але, як на мене, він перегнув палку».
«Обпекла все-таки, – повідомила Бріг, тручи око. – Мені так шкода, Марто. Дуже шкода». – «Хоча б ти не переймайся! І не скавули», – гримнув на неї брат. «Ну, як мені не перейматися? Це ж ваш дідусь. Він помер, а ви навіть нічого про нього не знаєте, не спілкувалися, не допомагали». Я побачила, що зараз Манфред вгасить Брігіті в інше око. Ми з ним перезирнулися. «Бріг, мені б не хотілося з ним спілкуватися. Але хоча б одного разу я до нього могла з’їздити, щоб усвідомити, що з ним і як». – «Що ти говориш?! Це ж ваш дідусь! Рідний!» – «Я б подивився на тебе, якби в тебе був збожеволілий дід-нацист, котрий грався у єврея або речами вбитих євреїв, ти б, певне, стрибала
