Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
«Рабин?» – «Так». – «Ми вирішили, що це – зайве. Не потрібно потурати навіженству, змучена хворобами душа барона, яка готується відправитися на небеса, має право на відпочинок та однозначність. Ніякого штучного єврейства, ніякого неспокою. І, звичайно, ніяких рабинів. Свого часу до барона приходив отець Ральф, діалогу в них не вийшло, але це не через отця, а через твого діда, він прагнув діалогу виключно на своїх умовах, а отець Ральф таке ставлення міг стерпіти тільки від Папи».
Я посміхнулася, Олаф вдав, що не помітив цього. «А Папа – тільки від Бога, і то – це не доведений факт», – не втрималася я від коментаря. Чого-чого, а от майстерного ігнорування незручних питань вчать всіх правників. А пан Кох був відмінником.
«Тепер щодо людей, котрі тут присутні. Як ти зрозуміла, це – пан Теодор, він директор цього… ееее». – «Крематорію?» – вирішила допомогти йому я. «В певному розумінні. Інший чоловік – з міністерства юстиції, його звати Клаус Рьоріхт, ти маєш розуміти, що його присутність тут виправдана його посадою та еее… воєнним минулим пана барона. А жінка – лікуюча медсестра барона, пані Тереза, вона невідступно перебувала з паном Вайхеном останні місяці його життя».
Клаус Рьоріхт. Я точно його знала. Коли упізнаєш не тільки обличчя, але й ім’я людини, це свідчить про те, що ти вже точно її десь бачив. Мені здалося, що і пан Рьоріхт упізнає мене, і я вирішила привітатися, але пан Теодор позбавив мене цієї можливості. Почалася прощальна церемонія.
Дід виявився дуже схожим на тата, я здригнулася, наче побачила в труні батька. Схудлого, старого, змученого хворобами батька. Коли я наблизилася, щоб поцілувати його, я вирішила, хай там як, а я його поцілую в лоба, помітила, що на дідові були різні черевики. Вони були зовсім різні. Відрізнялися один від іншого не лише за кольором (правий черевик був чорний, лівий – бежевий з продавленим синусоїдним візерунком, що огортав носок, наче хтось намагався накинути на нього ласо), але й за формою, якістю та довжиною шнурків. «Що це таке? Ви взагалі бачили його взуття?» Я мала намір запитати про це пошепки в Олафа, але мене почули всі.
«Пан барон не любив однакових речей, вони посилювали його неспокій, він дуже нервувався, коли бачив щось однакове», – пояснила мені медсестра Тереза. Вона мала рацію, принаймні спалюватися в однакових речах мій дід не збирався. Шкарпетки були різними. Ґудзики – також.
Перевага кремації полягає в тому, що ти не встигаєш учепитися в людину, як її поглинає полум’я. І якщо я бачила людей, яких неможливо було відірвати від труни, яку вже опускали до могили, то побачити людей, які б разом із труною лізли у піч, – мені не доводилося. Ти встигаєш тільки подумати про те, що на ній непарні черевики, ґудзики та шкарпетки. А ще встигаєш дізнатися про те, що парні речі її дратували, як полум’я злизує риси того, хто весь час був для тебе мертвим, незнайомим та далеким.
«Все скінчилося, люба», – сказав Олаф та обійняв мене, не торкаючись. Де цього вчать? «Мені недобре», – чесно сказала я йому, помітивши, як начебто знайомий мені Клаус Рьоріхт, котрий перебував тут у службових справах, потягнувся за салатним келихом та шматком риби.
«Я тепер збагнула, кого він малював», – почула я когось знизу. Це була пані Тереза. «Перепрошую?» – «Ваш дід постійно малював одне й те саме обличчя». Я мовчала, тому вона продовжувала. «Я думала, що він малює себе в молодості. Правда, ці – кульчики у вухах мене бентежили, не міг він носити кульчиків, не ті були часи. Але тепер розумію, що він малював вас. Із зібраним волоссям або короткою зачіскою, не дуже зрозуміло, хоча малював він непогано. Принаймні на мій смак». – «Цього не може бути, – сказала я. – Він ніколи мене не бачив. І в мене не було коротких зачісок». – «Можливо, ваш батько показав йому ваше фото. Або – пан Кох, – наполягала вона. – Так чи інакше, але в мене є три ваші портрети і ще дещо, що намалював ваш дід. Хочете подивитися?» Я дуже хотіла подивитися, тому ми домовилися, що зустрінемося післязавтра, коли пані Тереза буде вихідна.
«Малював він дуже і дуже непогано, хоча світ не цінує зрозумілих малюнків. Це через те, що у художні критики йдуть збоченці. Ви бачили роботи Макса Ернста?» Я бачила. «А я довго їх не бачила. Я взагалі не знала про його існування, у мене були інші пріоритети. Та інші знайомства. Але я мала залицяльника, який працював художнім критиком у журналі. Він казав, що я викапана «Юна химера» Ернста, тож можете собі уявити, як мені це полестило. Боже мій, я ледь до стелі не стрибала. Я і на полотні знаного маляра! Пишалася собою я довго, доки не побачила, що це». Я намагалася пригадати, як виглядає химера. «Бачу, ви не можете пригадати. Слава Богу – ще насниться! Ця химера виглядає як хімічна колба або запаяна в кількох місцях скляна труба в короткій спідничці». Я спробувала це уявити. Тереза перейшла на шепіт. «Ви знаєте, я не прихильниця фашистської ідеології, але в одному я з ними згодна. Це – дегенеративне мистецтво! А той, хто думає інакше, просто ніколи не уявляв собі, що його можуть зобразити як колбу в короткій спідничці».
«Ви підібрали дуже вишуканий букет, пані Вайхен, блакитно-білий», – почула я тихесенький голос. Так говорять тяжко хворі люди, а ще, ймовірно, директори крематоріїв. Бо я побачила поряд з собою пана Теодора. «Він надзвичайно личить барону. Барвінок – блакить його очей, гіпсофіла – його сивина, у вас – бездоганний смак». Ось як зветься ця біленька квітуча дрібнота. Гіпсофіла! Це ж треба: маленька, біла, ніжна, а має таку назву. Наче секс уальний збоченець. Гіпсофіл – людина, що ґвалт ує загіпсованих калік. Що тільки не лізе до голови. Я подивилася на пана Теодора і вирішила, що йому складно спілкуватися з родичами тих, кого він спалює у своєму закладі. Дійсно, про що можна говорити? Про свої гіпсофільні асоціації розповідати не хотілося. «Пані Тереза не дуже вас забалакала? Наші медсестри звикли постійно розмовляти, зазвичай їхнім пацієнтам немає
