Сентиментальні мандрівки Галичиною - Галина Василівна Москалець
І я погнала трасою до того місця, звідки можна вийти на кладку. Не шукала іншої дороги, наді мною нависала Ведмежа гора, вкрита лісом. Так мене знову занесе кудись. Я навіть не дивилась, котра година. Приблизно третя, плюс-мінус.
Не скажу, що приємно було йти загазованою трасою. Самоскиди пускали в мій бік клубки огидного диму, але врешті я побачила прогалину в лісосмузі і милу стежину між трав. Я подумала, що більше не матиму справи з рікою, і вирішила скупатися наостанок і перекусити. Під кладкою була добряча яма, однак невідомо, що в таких ямах сидить, раптом вчепить за ногу, і я не ризикнула, а скупалась трохи нижче.
Кладка була дуже довга, через усі лози, а за нею відкрився чудовий краєвид не то хутора, не то села на пагорбах, однак я вирішила триматися стежки, що вела до Ступниці, вздовж ріки, досить широка, для фіри чи легковика. Хто міг подумати, що вона урветься, і мені доведеться знову продиратися крізь хащі і лізти у воду. Я була страшенно зла на жителів Ступниці за те, що ті не чистили хащі, не косили траву і взагалі не з’являлись мені на очі, а тому я не мала змоги спитати про дорогу. Певно, з годину я борсалась то в колючках, то у воді, поки не потрапила до села і не пішла вже знайомою дорогою. Тепер мене хвилювало одне: чи витримають мої ноги ще 15 км, бо навряд чи хтось підвезе, тут машини їздять рідко.
Вперше в житті я зрозуміла, як це, коли ноги самі тебе ведуть, на автоматі. Якби я сіла десь на узбіччі, то вже й не встала б. Але це все пусте. Вечоріло, я сподівалась до темряви повернутись. Час від часу ковтала воду з пляшки.
У Винниках мене гукнула колишня однокласниця. Вигляд у мене був такий змордований, що вона спитала, що зі мною. Я сказала, що ходила до Ступниці, бо пишу книжку. Ця відповідь задовольняла всіх.
Я врешті дійшла до Урожа. Дуже хотіла пити. Впавши на ліжко, подумала, що забула підібрати камінь сили. Ех, втратила таку нагоду. Хоча, може, в Україні поради Кастанеди не дійсні.
Довкола Добромиля
Добромиль
Про Добромиль кілька років тому я знала дві речі: там чудова природа, але пускають туди лише по запрошеннях, бо це прикордонна зона. І що нашою родичкою була колись Емілія Добромильська, ключниця якоїсь графині. Усе.
Власне, з Добромиля почалися мої сентиментальні мандрівки Галичиною. Але до зустрічі з Мироном Іваником, уродженцем Тернави і редактором видавництва «Знання», я не могла уявити, що Добромиль стане місцем, де знаходиться моє серце. Чимало людей думають, що я родом з Добромиля. Отже, Мирон, який замовляв мені рецензії на підручники, запропонував мені написати роман, дія якого відбувається в Добромилі. Він взагалі людина нестандартна, справжній генератор ідей. Спочатку я стала дибки, бо досі єдиною реальністю, яку я створювала, були вигадані світи. Однак мені подобається робити те, що я ніколи не робила. Я позичила в Мирона книжку про Добромильщину і сказала, що подумаю. А потім поїхала туди. Це далеко від Львова, десь дві з половиною години. Я відразу відкинула всіх консультантів на місці, краєзнавців і гідів, вони б мені тільки заважали, і виїхала дуже рано. Якось так трапилось, що мені ніколи не вдавалося побачити стільки, скільки я побачила того дня. Час був напрочуд милосердний до мене. Якби я того дня не побачила стільки, то, можливо, не змогла б написати «Слугу з Добромиля». Втім, дещо я тоді не побачила, але воно не мало для мене суттєвого значення.
Усі мої подорожі до Добромиля нанесені на карту свідомості і сяють містичним сяйвом. Коли я була там з кимось, сяйво меркло або спалахувало. Для мене лише Уріж і Добромиль — персоніфіковані. З ними я можу вести бесіду як з людьми, я відчуваю їх настрій, а вони відчувають мій. Я знаю, що є романи про Дублін, Петербург, Рим, Єрусалим, але це задуми авторів, які тривалий час там мешкали. Я могла б не написати жодного рядка про Добромиль, однак контакт між нами завжди існував би тісний і містичний. Щодо Урожа, то тут усе зрозуміло, тут народилася моя душа. Але серце моє буде поховане саме в Добромилі.
Я знаю чому. Все, що пов’язане з творчістю, для творця набуває сакрального значення. Ясна річ, йдеться не про заробітчанство, коли виконуєш якесь замовлення, навіть соціальне, коли мер викликає чужорідного письменника і просить його написати роман про Львів чи Дрогобич, обіцяє за це щось, не конче гроші, але якісь привілеї. Я вже була в дорозі до Добромиля, місця забутого, занедбаного, чия колишня слава вже давно минула, і про неї пам’ятають лише диваки, що сидять як собака на сіні на зібраних матеріалах, а по їхній смерті це все спалюють. Добромиль чекав на особу, яку міг би причарувати, захопити, і вона з’явилась погідного сонячного ранку, коли ще вишні ледь починали рожевіти, а в горах вони доспівають пізніше, ніж у долах.
Я побачила провінційну ратушу з годинником на вежі і гербом — яблуком, пронизаним трьома мечами. Герб роду Гербуртів, що володіли цими землями упродовж чотирьохсот років, прибувши сюди з Моравії. За радянських часів його, звісно, не було. Ратуша була з XIX ст., і я не мала звички заходити в урядові установи. А от площа, вимощена плитками пісковику, покладеними руба, мені дуже сподобалась. Про це в книзі я не читала. Чогось краєзнавці вважають, що туристам цікаві лише замки і церкви.
Добромиль лежить в улоговині, на березі річки Вирви. У нас в селі вирвою називають когось дуже розбишакуватого і нестриманого. Таке можна сказати про кожну гірську річку, якій часом стає нестерпно тісно в ущелині, коли тане сніг на горах і падають затяжні дощі.
Я мусила спершу оглянути центр і пішла до костелу, що прозирав за деревами, поминувши смутну будівлю вмираючого кінотеатру, тепер Народного дому, де часом крутять старі фільми, а на вихідні сюди злітаються підлітки на дискотеку, двоповерхові будинки зі слідами колишньої краси, зруйновані чи спотворені ремонтом. Костел був оточений муром і зачинений. Взагалі-то мені не сподобалось, що не
