Заячий пастух - Василь Гайворонський

Десь від моря котяться сиві тумани, заволокли вони розмоклі поля, потонули в мряці далекі села. Не видно й будівель маєтку, лише мріють обриси якихось накопичень, немов стрімкі скелі.

Дід Данило ходить навколо маєтку, поза цегляною огорожею. Вузенька стежка, протоптана його. старими ногами, в'ється між пожовклими бур'янами. В такт своїм повільним крокам дід вимахував калаталом.

Часом дід Данило зупиняється й слухає. Десь тупотять коні, певно, від станції прийшов фаетон. Але нічого не видно, туман обліг, мов присмерки, і дід іде далі, і його калатало нагадує, що й за мурами маєтку є живі люди.

І раптом дід Данило побачив, що із степу, толокою, просто на нього сунеться щось біле, подібне до опудала чи мари. Старий подумав, що це хтось із наймитів хоче настрахати його. Так ні ж бо, надто мале воно на наймита, як хлопчак, обкутаний рядном, підбилося, ледве витягає ноги з глейкої грязюки.

Біла постать підійшла до діда Данила й відкотила з голови край рядна. То був Василько, справді подібний до мари, посинілий, з порепаними губами, замиршавілий. Але очі в нього блищали бадьоро, здавалось, що хлопчина щойно вискочив із затишної хати попустувати. Та за плечима в нього віддувалася торба, в руках ковінька, ні, не має він хати своєї і не до пустощів йому.

А Василько, повітавши діда з добрим вечором, казав:

– Скаржаться люди, що землі мало. А я цілий день плентаюся й ніде не зустрів живої душі. Сама земля. Земля та туман. Нівроку, заблудити можна.

– Та ще й холодно, – додав дід Данило. – А на твоєму кожусі вовна геть чисто вилізла.

Обережно, щоб не тріскались далі порепані губи, Василько всміхнувся.

– Літо коротке було, – сказав він, – не встиг заробити на кожух, доводиться тепер терпіти.

– Авжеж, що терпіти. Оце й нашого, що терпіти, – казав сердито дід Данило. – Ходімо до моєї комірчини, хоч відігрієшся.

В одному місці загорожа обвалилася, вони пролізли через діру в подвір'я.

Василько раз–по–раз зиркав на діда. Де він бачив цього дідугана? Хлопець перебирав у пам'яті всі місця, де доводилось бувати, всі обличчя, що доводилося бачити в тих багатьох місцях, але згадати не міг. 

У маленькій кімнатці, дошками відгородженій від стайні, було тепло й чулося кінським гноєм і потом. Василько скинув із себе вологе рядно. І побачивши сопілку, він згадав, звідки знає цього діда. Хлопець усміхнувся.

– А тобі хіба не казали, що із старих людей сміятися гріх? – насипаючи в миску кулішу, завважив дід.

– То я не з вас сміюся, а з себе, – сівши за стіл, казав Василько, – бо поплутав живих із мертвими. Мені здавалося, що я вас десь бачив. А потім згадав, що то наш пращур був точнісінько такий, як ви. І борода до пояса, і брови волохаті, і кремезний такий.

– О, та ти, хлопче, пам’яткий, ще й пращура свого не забув.

– Ні, я не бачив пращура нашого Данила, а мені казав про нього тато, а татові його дід.

Василько, звичайно, не міг зраджувати таємниці, тому про шпакову розповідь промовчав.

– А ти, хлопче, уважніше приглянься до мене. Може, я й є твій пращур. Мене ж бо звуть також Данилом.

– Хоч ви й Данило, та не той. Справжнього Данила давно вже на світі нема.

–І я справжній, – хитрувато посміхаючись, вів своєї старий. – І слава тобі, Господи, вісімдесят восьмий рік топчу грішними ногами святу землю.

– Куди вам до нього, – заперечував Василько, махнувши ложкою. – Мій пращур Данило жив на світі ще тоді, як людей було мало на землі. Степи лежали того часу облогом і ходила худоба в степах без пастухів.

– І за моєї пам'яті людям просторіше жилося..

– А мій пращур Данило таке слово знав на хижих звірів, що як скаже його, то звірі десятими ярами та балками оббігали свійську худобу. А ви, діду Даниле, умієте таке?..

Як і сподівався Василько, цей дід Данило мусів поступитись.

– Ні, хлопче, такого я не втну. А доводилось і мені чувати, що колись були люди, що й сонце могли зупиняти, не тільки звіра. Та знікчемніли люди, на ніщо зійшли, хребти їм розм'якли...

Дід Данило і його гість малий Василько довечерювали мовчки, сьорбали куліш і думали, кожен своє. Старому за хлопцем жаль обсідав груди. Воно ж щойно зіп'ялось на ноги і вже мусить блукати в туманах, шукати собі шматка хліба та теплого кутка. А візьмуться морози, захопить у полі хлопця завірюха і пропав він ні за що.

А Василько, стараючись за кулішем, думав про цього старезного діда Данила, що відкалатав калаталом вік свій, сторожуючи над чужим добром, не набув собі ні хатини, ні родини. Хіба ж таким дідам бідувати? Йому ходити влітку по своїй пасіці, пильнувати бджіл та медок збирати. А в таку, як тепер, негоду лежати б йому на печі, вигрівати старі кістки, поки не покликала б невістка до столу їсти гарячі перепічки з сметаною. Ні, таких дідів доведеться забирати в теплі краї найпершими, щоб хоч трохи, а зазнали добра й волі.

За вікном туман почав синіти, швидко вечоріло. Дід Данило постелив хлопцеві й хотів уже вийти надвір, покалатати, як до комірчини його влетіли звеселяючі душу звуки музики. Грало зовсім близько, наче зразу  за стіною лежала міська вулиця й нею маршувало військо. Так само грали в міських парках, обгороджених високими парканами. З такого музикою багаті люди справляли весілля і туди поліція не дозволяла підходити близько.

– Чи не жениться, бува, хтось у вас? – спитав Василько діда Данила.

– Ти не знаєш, куди потрапив, хлопче, –