Заячий пастух - Василь Гайворонський

– Вистачає й крадіїв та грабіжників, – відповів дядько.

– Завтра ж на Одесу! – наказуючи, мовив до Василька Чвиркін.

– Не слухай його, розбишаки, – казав дядько Петро. – Шукай собі в світі місця на чесне життя.

– Теплого краю, – іронічно додав Чвиркін.

– Еге ж, теплого краю, – не хотів помічати босякового посміху дядько Петро.

– Нема й не буде. Тільки гроші можуть зігріти людину.

З натовпу ночувальників виступив худенький з клинуватою борідкою чоловічок.

– Дозвольте, панове, висловитись мені. Я сподіваюсь, що ви розумієте в словах „теплі краї" такі місця, де б людина мала достатки, де б не висіло над нею питання щоденного хліба, як дамоклів меч, де б людина почувала себе справжньою людиною. І я насмілююсь сказати, що такі теплі краї на світі є, про що ми можемо довідатися, хоча б читаючи газету „Южний Край". В статтях про життя переселенців духоборів до Америки описується...

Верткий чоловічок розмахував поперед себе руками й звертався то до тих, що сиділи на полу, то до тих, що стояли юрмою, та раптом він зустрівся з поїдаючим поглядом Чвиркіна й подавився словом, мов кісткою. Граф витягався, розправляв плечі, і промовець збагнув, що, поки не пізно, – треба зникати. Він миттю пірнув у юрбу, як у ліс.

– Чорнилиця! – з презирством плюнув йому вслід Чвиркін.

І тоді Ванькова мати, розпатлана, з розчепіреними пальцями піднятих рук, зненацька опинилась біля Чвиркіна й зарепетувала:

– Ах ти ж, ракло! Куди ж ти тягнеш дитину! Та воно ж на святе діло йде. Та воно ж людей рятувати хоче! А ти його, янголя, вином та дівчатьми спокушаєш! Та я тебе роздеру! Та я тобі очі виколупаю!

Чвиркін на всяк випадок зліз із полу.

– Не дуже, не дуже, – збентежено мовив він. – Ти, либонь, як янголиця. Ще б тобі крила, то пурхала б попід стелею...

– А ти теж не дуже! – підвівся на полу й дядько Петро. – Ми, в разі чого, знаємо, де на вас шукати управи.

– До поліції побіжиш? Архангелів закличеш? Когути! – висловив свою зневагу граф Чвиркін до дядька Петра й Ванькової матері, що готові були кожної миті накинутись на нього згори, мов шуліки.

Босяк подивився на юрбу ночувальників. Стовбичили вони, вицвілі, пом'яті, знівечені, зневірені, нікому не потрібні. Він збагнув, що йому тут робити нічого, принаймні сьогодні, маючи в кишені жмут грошей. Та він би й не повернувся сюди, коли б не той щасливий і кмітливий хлопчина, якого хотілося врятувати.

– Василю, завтра кінчимо нашу розмову, – владно сказав Чвиркін. – А поки що я пішов гуляти. Ніколи мені.

І попрямувавши до дверей, заспівав ту ж пісню, що з нею й з'явився, продовжував з обірваного місця:

Проводили графа Чвиркіна поглядами, хто з ненавистю, а хто із заздрістю. Незабаром у нічліжці затихло, як може бути тихо в помешканні з кількома десятками істот, що в сні марять, кашлем деруть груди, вигукують невиразні слова, хропуть.

Ще в одному кутку догравали картярі, а в іншому, біля дядька Петра сиділо двоє хлопців і молодиця. Вони пошепки, щоб ніхто не підслухав, радились, як тепер бути Василькові. Дядько Петро порахував гроші, що їх дав граф Чвиркін, і сказав, що за них можна купити коня, корову і ще залишиться дещо про чорний день. Але дядька непокоїло те, що граф може за ніч програтися, тоді згадає за свій подарунок Василькові, неодмінно прийде й відбере. А якби цього й не сталося до ранку, то є й інша небезпека. На них можуть напасти босяки, що тепер удають, ніби сплять, і пограбують Василька. Треба стерегтися, не спати, а як заноситиметься на грабунок – усім щосили кричати на ґвалт. Якби дядько Петро не обіцяв молодиці пильнувати її та їхати разом до Сибіру, то він би оце зараз пішов з Васильком на станцію й одвіз би його аж до Полтави чи до самих Дешевців.

Жінка намовляла дядька Петра залишити її, може ж таки нічого з нею не станеться, а хай рятує Василька з його багатством.

Але до цієї заплутаної справи Василько підійшов інакше. Він витягнув з пазухи гроші, поклав жінці на ноги й прикрив кінцем запаски. Жінка з несподіванки почервоніла й заперечливо хитала головою. Василько їй прошепотів:

– Беріть і їдьте. Я до теплих країв дійду і без грошей. А там вони й зовсім не потрібні.

Його намагались переконати, щоб він гроші взяв собі. Потім, бачачи хлопцеву впертість, дядько запропонував поділити навпіл, жінка підтримувала дядька, навіть Ванько пристав до загального намовляння, але Василько, щоб припинити зайві балачки, подібні до гусячого шипіння, витяг із торби рядно, вкутався в нього з головою й незабаром заснув.

Ранком, коли Василько прокинувся й оглядівся, то побачив увесь куток, де спала жінка з дітьми, порожнім, не було й дядька Петра, отже, вони вже десь у дорозі до Сибіру. А потім звернув увагу Василько, що сорочка в нього розстебнута, а сопілка висіла зовні, витягнена з пазухи, тож злодії обшукали його і, звичайно, ніяких грошей не знайшли. Сопілка ж їх не цікавила, бо яка з неї, старої, користь, коли нова коштує на базарі три копійки. Але Василькові його сопілка здавалася дорожчою за всі гроші.

Він вирішив у місті не затримуватись, поки погода – треба користатися кожною дниною, щоб дістатися ближче до теплих країв. Люди ж бо страждають, люди потребують допомоги, а допомагати нікому, кожен турбується про себе, то хоч Василько потурбується за всіх.