Похорон богів - Іван Іванович Білик

надбрамну вежу. Звідси було видно далеко навкруги. Стіни починались од Чорної коси й тяглися звивисто вгору, де розташувався київський стан. Світлий князь навіть упізнав своє шатро під гіллям ріденького дерева. Майже поряд стояло червоне великокняже шатро, а кругом них видніли шатра тисячників. Далі стіна ламалась і знову сходила до Чорної коси, замикаючись Морською брамою. Ввесь город звідси нагадував кривобокий грецький золотник, витягнутий у бік моря. Посеред города ж височіла ясно-жовта гора, мов хто насипав на городському торговищі купу глини.

— Оце і є та гора? — спитав Доброчин у Ждана Будимировича.

— Оце вона! — Ждан зареготав і поляпав по крутому плечі старого корчівського посадника. — Ото так твоїм грекам спомагав Христос!

Про ту гору серед корсунського торжка Доброчинові розповіли ще вчора. Кияни тягали на собі землю й підсипали стіну, а греки поробили в стіні проломи й уночі крали глину з приспи, зносячи її на торжок.

— Хай їм буде на спомин! — засміявся і світлий князь. Тепер це його тільки розважало.

Корсуняни тиждень знемагали без води, на восьмий же день одчинили брами перед киянами. Доброчин нахвалявся сокирою та мечем, але коли почув рипіння брамних завісів, уся його злість пройшла. Він велів не завдавати шкоди городянам і городові, лише знеоружив Корсунський полк.

— Що то буде за весілля, — сказав він до воєвод, — якщо натопчемо городський рів трупом!

Брами лишались одчиненими цілий день, а на ніч до города входила київська сторожа. Корсуняни ще позавчора отямилися й повилазили з хоромів і хиж. Уся київська рать лишалася в стані, Доброчин лише сьогодні дозволив упустити до города спочатку тисячних та сотенних воєвод, а потім і десятників, щоб могли побувати на славетному корсунському торжку, посеред якого височіла стрімка гора свіжої глини. Воєводи товклися здебільшого круг цієї гори. Тепер їм було смішно, вони підходили й копали кучугуру чобітьми. Корсунь обійшовся їм сімомастами полеглих, однак живі споконвіку думали про живе. Малі й великі воєводи походжали торжком і гордовито споглядали на греків, які намагались продати їм бодай щось.

Одні купували, інші тільки бридливо морщили носи, мовляв, ото небачене диво! В нас у Києві можна купити й не таке. Онде торік Мусій Хазарин продавав синього птаха, й коли хтось підходив і тицяв йому дулю під ніс, птах казав по-людському: «Варварр!.. Варварр!..»

Взагалі, Доброчин радів з легкого взяття города. Він узяв би його так чи так, хоча це обійшлося б значно дорожче. Зрештою, греки не могли красти глину з приспи до безкінця — рано чи пізно в них би почало крутити в попереку, і все-таки легка перемога тішила його.

Хоча десь у глибині душі зачаївся неприємний осад. Цей осад щез лише тоді, коли до нього привели протоієрея Настаса, рудобородого Муромцевого зятька. Привів його швагер Ілько Муромець.

— То це він пустив оту стрілу? — спитав Доброчин у малого боярина, мовби Настаса тут і не було. Велетень щасливо посміхався.

Настає скромно проказав:

— Сан мой не дозволяеть носити оруж'є. Лі єси виділ священика з луком в руцє?

Доброчина сьогодні тішили навіть слова з повикручуваними руками й ногами.

— То хто ж пустив стрілу?

Муромець охоче пояснив замість Настаса:

— Один Све-енельдів му-уж. Та ти його зна-аєш! Лідулфо-ост! Настас пішов і сказав Лідулфо-остові, пусти оцю стрілу-у, бо як не пу-устиш, Доброчин вийме город і першого вб'є тебе-е...

— Це правда? — перепитав Доброчин.

Настас чемно кивнув нахиленою головою, яка вже мало не сягнула до колін.

— Будеш боярином, — сказав світлий князь, але раптом нахмарився. — Хоч ти й зрадив своїх.

Тридцятичотнрьохрічний протоієрей настовбурчився:

— Пощо «своїх»? Аз єсмь роду й коліна полянського. Не єсмь гречин, і сділах аз се дьля вячшеє слави господнє: да увиждю хрещену Русь... Но аз не хощю болярина. Аз не держах с отрочества оружія в руцє, світлий княже.

— Тоді звелю дати тобі многе золото й срібло, — сказав князь і ніяково глянув на чоловіка в чорній одежі.

— Не надоба мні злата й сребра.

— Чим же тобі віддячу?

Настас глянув на нього впрост:

— Вірою в отця, і сина, і святаго духа. Но аз, грішний, мислію живу, що ти о мні воспомниш, аще же прийдуть к тобі греческиї єпископи й попи.

Доброчин обережно запитав:

— Ти єпископ?

— Протоієрей.

— А це вище чи нижче?

— Єпископами греки єще ніколиже не покладахуть полян. Ми єсьми для грек варвари.

Тепер Доброчин уже достеменно знав, про що мовить Настас Корсунянин. У Корсуні вирішувалася доля не тільки Володимира та царевої сестри. Цей шлюб мав потягти за собою й інше: хрещення всієї Русі, а «сонцеликий Царгород», не вміючи тримати в руці меча, надолужуватиме божим словом. Доброчин пам'ятав, яку ціну правили за хрест Рим і Царгород, коли світлої пам'яті Свенельд, а перед ним його сестра Ольга домагалися від них митрополита. За митрополію Рим і Кведлінбург правили Червенські городи, а грецький цар та патріарх — нескінченні полки руських воїв.

Звелівши осідлати коня, Доброчин поїхав з боярами оглянути город. Коли не враховувати кучугури на корсунському торжку, перетоптаному греками й киянами, все тут лишалося так, як було й за часів його юності: навіть отой бог верхи на здибленому коні, такий схожий з Муромцевим сином. Доброчин поцікавився в тлумача:

— Як ім'я цього бога?

— Аполлон! — сказав корсунянин. — Але це тепер не бог. Ми віруємо в єдиного бога, Аполлон же тепер біс. Його невіголоси називали ж богом Сонця».

Доброчин збагнув, чому його так розхвилював цей бог-вершник. То був Дажбог. Мусив якось умаловажити це несподіване хвилювання, тож Доброчин сказав до тлумача, кивнувши разом з тим на Ілька Муромця:

— В нас у Києві теж є такий, тільки... з вусами. Жарту ніхто не сприйняв, а Доброчин хотів був докинути, що на шиї в київського Аполлона висить хрест, якого він старанно ховає в пазусі, до того ж ніколи не ходить голяка. Виходила нісенітниця, але в ній було щось таке, що змусило Доброчина здригнутись. Він пошкодував про свій жарт.

По обіді на думі, що зібралася в стані біля його шатра, він вряди-годи спогадував того молодого