Похорон богів - Іван Іванович Білик
Боротьбу на заборолах пощастило зав'язати в дев'ятьох чи десятьох місцях, але не пощастило закріпитися. Й хоч уражених було втричі менше від попереднього дня, проте й такий лад не віщував змоги киянам. Потрібні були пороки та барани, щоб виставити ворота й покришити стіни. Баранів же й пороків не було.
Тоді воєводське дума вирішила підсипати присну.
Рів з боку «сухої» брами засипали неповний день, потім узялися до стін і підсипали майже два тижні, вигрібши збоку від города п'ять глибоких широченних ям. Робота спершу йшла споро, приспа підіймалася на очах, бо землю возили й тягали на собі понад п'ятнадцять тисяч воїв, а по той бік города греків щоденно шарпали по дві й три тисячі мужів, одвертаючи увагу від приспи. Насип швидко піднявся мало не до півстіни.
А потім сталося дивне — аж не хотілось вірити власним очам: насипане вдень за ніч осідало...
Ждан сказав:
— Було б випустити воду з рову. Це все вода. Можна було спустити її в ці наші ями, бо так не засиплемо й до зими...
Доброчин сумнівався. Хоч би скільки було в ровах тієї води, досі мала б уже наїстись глини.
— А може, їм помагає їхній бог? Це теж діло життєве, — висловив припущення старий корчівський песадник Дудко. — Як Святослав хотів вийняти мечем хазарську Білу Вежу, кожного ранку починалася гроза. Я й кажу Святославові: «Давай приступимо вночі!» Так Біла Вежа й удалась при місяці, бо вдень хазарам спомагав їхній бог Яхва-хан.
Доброчин кисло засміявся:
— Ти ліпше скажи щось мені, бо Святослава давно вже немає.
Приспа не сягала й до середини стіни, Доброчинові не хотілося йти на приступ, який вимагатиме великих жертв, і він шукав іншого виходу. Виходу не було: Дудко порадив йому те саме, що знав і Доброчин.
— Цієї стіни ми зроду не підсиплемо, — сказав старий, — якщо їхній бог і далі їм спомагатиме. А голодом їх не викуриш аж до весни. Маємо приступити. Стіна трохи понижчала, й рову нема... — Він теж раптом завагався й почав шкребти білу щіть на підборідді. — Ото тільки що багато живота пропаде...
Сьогодні вранці Доброчин вирішив востаннє попередити корсунського топарха Іраклія:
— Якщо приневолений буду брати город сокирою й мечем — нарікайте на себе: многі голови ваші попадають з-під мечів і сокир. Ліпше вдайся любовно, тоді нічого тобі й твоєму городові ие вчиню. Інакше завтра з сонцем приступимо.
Ждан повернувся лихий:
— Цей топарх не пустив мене далі брами. Хай же взавтра нарікає на ся...
— Не хоче вдаватися? — вже зловісним голосом перепитав світлий князь. — Тоді взавтра приступимо. Вели зладнати більше дробин. Цього разу можна куціші й ширші. Сам поведеш?
— Хай лише бог споможе!
Це було в першій половині дня, по обіді ж до Доброчина прийшов головний воєвода ратників Муромець, затиснувши в шестипалій правиці невеличку стрілу, оперену вороном.
— Ось, на, — сказав тридцятирічний воєвода.
— Це що? — Доброчин узяв стрілу й покрутив між пальцями. З оперіння розмоталася смужечка тонкого копринного полотна. Він ковзнув по смужечці очима й непорозуміло глянув на воєводу:
— Де ти його взяв?
— Та приніс один ра-атник, — протягло загудів той.
— А по-чиєму тут написано?
Муромець знову протяг:
— Мабуть, по-грецькому. Бо по-чиє-ему ж іще? З го-орода ж прилетіла.
— Коли?
Муромець розчепірив усі дванадцять пальців:
— Мабуть, уночі... Бо ратник знайшов її вже перед сходом со-онця.
На стьожечці було написано кілька рядків, які нічого не промовляли. Знавці грецької говірки в стані були, але Доброчин зовсім не був певен, що вони вміють грецького четма й письма.
— Не видів мого Вишати? — спитав він.
Муромець кивнув собі за спину:
— У Володимировому шатрі-і сидя-ать...
Доброчин подався до Володимирового шатра й застав сина й небожа; Володимир щось пояснював браткові й чертив пальцем по полотні. Доброчин запитав у сина:
— Хто з купецьких уміє грецького письма й четма?
— Воротилович, — подумавши, відповів син. — По-грецькому вміє хіба Воротилович. Яна Усмошевця брат.
— Зналіз і приведи до мене!
Незабаром до шатра світлого князя ввійшов п'ятидесятирічний чоловік, схожий на Яна й на давно померлого старосту Вороту з Бортничів. Доброчин знав його ще отрочам. Воротилович покрутив стрілку й повернув її світлому князеві:
— Цього не доберу. Це не по-грецькому.
— Ану ж? — вихопив з його рук стрілу Вишата, а потім несподівано для всіх прочитав по складах: «Кла-дя-зи, я-же суть за то-бо-ю оті въсто-ка... исъ то-го во-да и-деть по трубъ... ко-павъ, пе-ре-и-ми».
Доброчин звелів синові прочетати написане ще й ще раз, аж поки второпав, бо слова були начебто й свої, але мовби з повикручуваними руками та ногами. Він звелів негайно скликати головних воєвод.
«Колодязь», про який було написано на стрілі, виявився ставком посеред самого стану. Води з того ставка ніхто не пив, бо пішла чутка, нібито корсунці затруїли ставок; воду брали з річки, що впадала в море по той бік Чорної коси.
Двісті охочих мужів почали обкопувати ставок з боку города, лише надвечір докопалися до товстих череп'яних труб, занурених на два сажні в землю. З розбитих труб линув потужний струмінь чистісінької води.
А корсунці висипали між заборола стін і похмуро дивилися на варварів.
Доброчин удоволено потирав руки й казав;
— Тій добрій душі мало й боярина!
МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ
В П'ЯТИЙ ДЕНЬ
Корсунь був не набагато більший од Києва, але, як висловився Доброчин, — на півголови вищий. Город уже третій день був у його руках, а він тільки сьогодні вирішив подивитися, що подарував йому на прощання дідній бог.
Головна вулиця тяглася через увесь Корсунь: од Сухих до Морських воріт, і Доброчин першим ділом виліз на
