Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

Душогубська таємна спілка невтримно розростається, вона навалилась на державу й висмоктує з неї все, а законність так самісінько здається безсилою, як оцей король, що йде під балдахіном на похороні свого останнього брата. Сьогодні половина жалобного проводу — духівництво, військові, придворні, шановні городяни й простий народ, — усі розмовляють про те, хто буде його наступником, наче це ховають його самого. Завтра його любчики перекинуться до Гізів. Ліга зживатиме його зі світу живцем, заганятиме в останній куточок, де його хтось уб'є. Він, по суті, багато знає наперед, проте силує себе йти, гордо випроставшись, під балдахіном із золотої парчі й слухає те, що кажеться не для нього: як вони вже ділять між собою провінції, як жадають для себе посад, грошей, військової сили. Власне, він нічого не чує, бо відстань між ним і рештою надто велика; він тільки відчуває. Все нутро його аж тремтить від передчуттів, схожих на якісь шелести. Король заплющує очі, і йому починає здаватись, ніби він блукає вночі сповненим небезпек лісом. Хто оборонить його? Аж раптом він, здригнувшись, підводить голову: провід наче на щось наштовхнувся. На паперті церкви гурт якихось бешкетників горлає: «Валуа! Здохни!» Це для нього не новина: тих бешкетників намовили, їм заплатили, і він знає хто. Втручається сторожа, крикуни тікають, штовханина, процесія змішалась. Балдахін падає, помалу валиться на короля, той зразу згинає спину під його вагою, потім стає на одно коліно, на обоє, а врешті лягає чолом на брук.

Коли він випростався й повернувся до тями, то побачив, що Гізи обступили його, захищаючи. Затулили його від народу, що бачить тільки їх і вітає гучним криком. Кардинал Лотарінгський без ніякого сорому показує людям свою нахабну розбійницьку пику. Другий, Майєнн, виставляє напоказ більше сала, ніж звичайно буває в підступних людей: адже доведено й усім відомо, що вони худорляві. «Великий вождь!» — гомонить про герцога його найманий хор. «Слава!» — горлає душогубська таємна спілка, в яку він хоче втягти всю країну. Щоб увесь народ став таємною спілкою душогубів, ось чого він добивається, і на шляху до цього, як він гадає, лишається вже зовсім мало перешкод. Герцог («Великий вождь! Слава!») вже показує себе не добросердим, а суворим. У нього на виду-личині аж повипиналися тверді м'язи, це втілена рішучість. Він уже вирішив, коли зажене короля в глухий кут, поділити королівство між своїми дванадцятьма головними злодюгами, а всім дрібнішим злодюжкам буде тоді дозволено красти й убивати. Але при одній умові — щоб у всьому коритись вождю, і ні слова навсупереч, а то з тебе самого випустять дух, і ти більше не те що навсупереч, а взагалі жодного слова не скажеш. «Так я вирішив», — ніби промовляють випнуті жовна на щелепах у вождя. Вбивай або падай убитий — царство цього вождя буде суцільною Варфоломіївською ніччю без кінця! Слава!

Тепер, коли вони щільно обступили короля і відстані, що розділяла їх, не стало, забутий король і сам відразу забув усе, про що здогадувався й наближення чого відчував. Він узяв під руку одного з Гізових синів — герцог-бо не бездітний, не неплідний, ні! — й пригорнув до себе, мов свого рідного. Так він простояв усю похоронну відправу в церкві, так і повертався до Лувру — в оточенні своїх убивць і вбивць його країни, бо цього разу вони все-таки ще захищали його. Процесія все виростала, бо до неї скрізь, на всіх майданах приставали гізівські дворяни й найманці. І тепер вона демонструвала вже не жалобу по вмерлому Валуа, а новозроджену могутність Гізів. Останній Валуа, тримаючи під руку одного з їхніх нащадків, ішов під гуркіт барабанів їхнього війська, що гриміли для них, а не для нього. Під широким, суворим небом його країни для нього лишилось одне: пронизливе ріденьке калатання невеличкого похоронного дзвона, що лунало все далі й далі.

У своїй ревній боротьбі за інтереси католицької церкви та Гізів, а по суті — хоч, може, й не зовсім свідомо, — за розвал королівства на користь Іспанії священна Ліга ще мала одну, хай навіть незначну турботу. Її завдавав Лізі король Наваррський, дарма що істотно затримати її поступ він, певна річ, не міг. Коли пробуджену націю охопить такий потужний рух, він неминуче має досягти своєї мети. Усе, все служить йому опорою, а насамперед честь нації, яка більш не хоче терпіти цієї узаконеної ганьби — гугенотської єресі. А в таких випадках до того ж завжди виявляється, що у «ганьби» мало грошей, а в «честі» — багато. З цієї причини те саме виходить і з солдатами. Майже всі вони стають на бік «честі»: інакшого й уявити не можна.

Та легковажити не слід нічим, а про короля Наваррського в країні говорили більше, ніж годилось би. І Ліга вирішила покласти цьому край. Вона встановила за королем Наваррським таємний нагляд і з'ясувала, що він дуже часто їздить до графині Діани Грамон, у котрийсь із замків цієї багатої дами. А замки ті стояли всі в провінції Гієнні, і короля Наваррського там легше було спіймати. Ліга розіслала кінні загони в усі місця, де він міг проїздити. Та він, на жаль, ні разу не показався там, де його саме підстерігали, бо знав, що його хочуть схопити, і уникав посіпак Ліги. Він знав про них більше, ніж вони про нього, і то не від кого іншого, як від самої графині. Через те, що графининому приятелеві нелегко було відвідувати її, у неї в руках зосередилась його розвідка. Коли їй доводилось передати йому, щоб не приїздив, він присилав їй листа — і саме в той час, коли він прямував до своєї найвищої мети, у нього виробився найяскравіший стиль. Якось, коли його муза була в Бордо, він написав їй таке:

«Щастя моє! Той слуга, що його схопили коло млина замість мене, вчора вже й повернувся. Вони його спитали, чи нема при ньому листів, і він сказав, що є один. Віддав їм листа, вони його прочитали й повернули. То був ваш лист, моя кохана».