Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
У романі склався своєрідний трикутник: Мертей – Вальмон – Турвель (маленька Сесіль до уваги тут не береться, вона лише іграшка для лібертинів, пішак у їхній грі, так само як і недосвідчений Дансені). Назвати цей трикутник любовним навряд чи можна, адже з них трьох кохає лише Турвель. Мабуть, визначення «ідеологічний» було б точнішим. Власне, Вальмон, як це доволі часто практикуватиметься у літературі наступних епох, опинився між двома жінками, які уособлюють діаметрально протилежні ідейні та ментальні комплекси. Образ Мертей можна вважати своєрідним втіленням раціоналізму, одного з домінантних принципів ідеології просвітників, звісно, втіленням полемічним, так би мовити, «зі знаком мінус». У другій половині століття просвітницький культ розуму був підданий перегляду в сентименталізмі і передромантизмі, зокрема Жан-Жаком Руссо. Президентша де Турвель значною мірою є втіленням «руссоїстської людини», яка живе не розумом, а серцем.
У дуеті Мертей – Вальмон роль лідера належить Мертей. Як гравець, вона жорстокіша за свого спільника, якого їй доводиться доволі часто спонукати на рішучі дії. Вальмон сповідує модну філософію лібертинажу і намагається усіх вразити новими доказами своєї аморальності. Для нього це скоріше гра. Йому бракує затятості та запалу Мертей, для якої це справа життя. Часом виникає відчуття, що він міг би бути дещо іншим, аби не роль Дон Жуана, яку він накинув на себе. Роль благодійника у спектаклі, розіграному для президентші, йому навіть сподобалася, бо дала нові відчуття. «Смакуючи» вдячність нещасних, Вальмон із здивуванням виявив, що отримав задоволення досі незнаного роду, власне, морально-психологічне. Його світ – це театр, у якому він і актор (щоправда, переважно однієї ролі), і глядач, у той час як Мертей воліє бути скоріше режисером. Ведучи облогу Турвель, він запозичує її стратегію у Сен-Пре, героя роману Руссо, і навіть певною мірою переймається його почуттями. У Вальмоні важче, ніж у Мертей, вловити, де його маска, а де справжнє обличчя. Тому, як це нерідко буває, говорити з певністю, що він кохає Турвель, ризиковано. Так само як і заперечувати. В усякому разі, навряд чи він наважився б нанести смертельну (у буквальному сенсі) обра5зу Турвель, аби його не спонукала до цього вправний маніпулятор Мертей.
Цікаву інтерпретацію отримали о5брази Вальмона й Мертей в есеї А. Мальро «Чорний трикутник. Лакло. Гойя. Сен-Жюст» (1970), частину якого, присвячену Ш. де Лакло, часто використовують як супровід до франкомовних видань роману. На думку Мальро, з образами Вальмона і Мертей автор «Небезпечних зв’язків» увів до французької літератури новий тип героя, а саме героя, дії якого визначає ідеологія. Три обов’язкові складові утворюють цей тип: усвідомлення цілі, воля, спрямована на її досягнення, і систематичне застосування цієї волі. Такими будуть у ХІХ ст. Жульєн Сорель у Стендаля і Вотрен, герой кількох романів Бальзака; та першими були герої Шодерло де Лакло. І дійсно, Вальмон і Мертей демонструють те, що називають «рольовою поведінкою»: вони не просто живуть, а грають роль, яка відповідає тому образові самих себе, який склався у їхній власній свідомості і свідомості оточуючих.
Вражає душевна порожнеча Мертей, що зближує її з інфернальними героями готичних романів, які маніпулюють душами людей, затягуючи їх у вир зла, і зла у романі де Лакло тим паче небезпечнішого, бо воно має привабливий вигляд. До Манон читач схильний ставитись із поблажливістю, вона усвідомила свої помилки і дорого за них заплатила, а вчинки Мертей викликають у нього обурення. Каяття ця жінка не відчуває, як не відчував його Блайфіл, лицемір та інтриган із знаменитого роману «Історія Тома Джонса» Генрі Філдінга, досвід якого де Лакло також враховував при написанні власного твору. Так само як Філдінг, у фіналі роману він вдається до «зривання масок»: роман закінчується покаранням зловмисників, справедливість торжествує, а заразом і моральне почуття читача. Та чи не є він лише даниною традиції англійських просвітницьких романів і водночас полемікою з ними, адже насправді нічого не вирішує і нічого, по суті, не змінює?
Роман Лакло піддає перегляду і переосмисленню більшість засадничих концептів і моделей мислення своєї епохи. Йому чужа оптимістична віра просвітників в апріорну доброту людської природи і її вроджену моральність, про що красномовно свідчать образи провідних героїв твору. Не приймає він і просвітницький раціоналізм: де Мертей керується у житті лише розумом, але без «серця» він перетворюється на знаряддя зла. Чутливе серце Турвель, її моральна чистота і набожність протиставлені душевній порожнечі Мертей, та хіба вони торжествують у фіналі роману? Розвінчується й філософія гедонізму, яка вбачає вищу цінність і сенс життя у фізичних й еротичних насолодах, адже жодного щасливого серед героїв «Небезпечних зв’язків» ми не бачимо. Виявилася чужою де Лакло і моральна індиферентність рококо, про що усе ж таки не може не свідчити фінал роману. Тож можна погодитися з А. Мальро, який писав, що «Лакло тільки ставить питання».
На завершення слід сказати: творам, зміст яких по-різному актуалізується у різні часи, зазвичай судилося довге життя. Тому й «Історія кавалера де Ґріє і Манон Леско» абата Прево, і «Небезпечні зв’язки» Шодерло де Лакло залишатимуться і надалі серед творів, які залюбки читають, не розмірковуючи над їх «похилим віком».
Наталія Білик
Примечания
1
Маю також попередити, що я вилучив або змінив імена всіх осіб, про яких ідеться в цих листах, і що коли серед імен, мною вигаданих, знайдуться ті, які належать кому-небудь, то це слід вважати моєю мимовільною помилкою й не робити з цього ніяких висновків.
2
Урсулінки – католицький жіночий чернечий орден святої Урсули; основна діяльність урсулінок була пов’язана з освітою та вихованням дівчат.
3
Вихованка того ж монастиря.
4
У парадному туалеті (італ.).
5
Дівчата з дворянських родин отримували виховання й освіту в жіночих монастирях, де вони