Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Інший варіант щастя пропонує героєві любов до Манон. Потяг до Манон – це пристрасть, це чуттєва стихія життя, некерована розумом, вона несе де Ґріє, як човен без керма і вітрил, і загрожує йому катастрофою. Однак доля зробила за нього вибір: недосвідченим хлопцем він віддався на поталу пристрастям, і чи варто йому про це шкодувати – вирішувати читачеві. Утім, у тексті є підказка, і дуже виразна підказка: яким повним життям він живе, коли поруч Манон, і яким тьмяним і сухим воно стає для нього без неї. Це відбиває й оповідь героя: якими б досягненнями не були марковані періоди його життя без Манон, він про них говорить двома словами, ніби й згадати немає про що. А точніше, наводяться лише факти, а подробиці, які й складають чуттєво-емоційну «матерію» життя, відсутні.
Образ Манон аналізувати та оцінювати ще важче. Він зітканий із окремих штрихів: учинків, слів, дій, поз… Але точніше було б сказати: із них та із вражень, які вони справляють на оточуючих, передусім на закоханого в неї де Ґріє. Адже думку про Манон інші персонажі рідко озвучують, а якщо й озвучують, то передає її той самий закоханий. За одним винятком, коли її оцінює основний наратор величезного роману – нагадаємо про нього – автор мемуарів пан де Рокенкур. Таким чином, ми маємо справу переважно з її віддзеркаленням, а дзеркалом виступає закоханий, схильний інтерпретувати все, що зробить чи скаже Манон на її користь, а точніше, на користь кохання до нього. Тому словам Манон, переданим в інтерпретації де Ґріє, його поясненням вчинків коханої ми особливих підстав довіряти не маємо, в усякому разі приймати їх за єдино істинні. Читач опиняється перед необхідністю самостійно інтерпретувати Манон. Звісно, щодо її моралі у нього сумнівів не існує, та відкритим залишається головне питання: чи кохає вона кавалера де Ґріє? Читач, як у детективі, втягнутий у розгадування цієї «загадки», і так само йому постійно бракує для цього даних. Адже душа Манон для нього закрита, а її вчинки можуть свідчити як на користь кохання, так і проти нього, частіше навіть проти. Тут відсутній «усезнаючий» автор, який може втручатися в оповідь, коментувати і прояснювати для читача незрозумілі йому речі, як у романах пізніших часів. «Вона знає чесноту, вона навіть її поціновує, та вчинки її ганебні. Вона пристрасно любить кавалера де Ґріє, однак прагнення заможного життя і блиску змушують її зраджувати своїм почуттям до кавалера», – пише у згадуваній передмові-апології Прево, та й ці його слова не переконують нас остаточно. Тим паче що вони існують поза рамками твору, не «вживлені» у його художню тканину. Та все ж те, що Манон кохає де Ґріє, хоча й по-своєму, знайшло підтримку й у відомих відгуках на її образ Мопассана та Дюма-сина.
Враження, яке справляє образ Манон, не буває одноманітним, адже він ніколи не перебуває у статиці, хіба що наприкінці твору. Щойно ми разом з де Ґріє повіримо у її щирість, як вона знову чинить несумісне з коханням. І знову буде клястися у любові й поводитися так, що й нас, читачів, переконає. Саме ця «невловимість», вочевидь, і породжує безліч інтерпретацій, часто несумісних і навіть протилежних. І дійсно, з одного боку, вона просто «дівка», утриманка, – саме такою її сприймають оточуючі – батько де Ґріє, Тіберж, її «покровителі», так нерідко її називають у своїх відгуках на роман сучасники Прево, а часом і критики й коментатори наступних поколінь. З другого – вона «сама довершеність», «сама чарівність», і, що найцікавіше, не лише тілесно – привабливою її бачать усі персонажі роману, – але й духовно, що постійно наголошує де Ґріє. Манон чарівна й водночас огидна, її образ викликає суперечливі почуття, та при цьому він напрочуд цілісний. Він складний, бо складною є людська природа. І не лише любов де Ґріє, чиїми очима ми її бачимо, заважає нам винести їй однозначний вирок. «Невловимість», «непрописаність» цього образу цілком відповідає естетиці рококо – естетиці нюансів і натяків.
Стильова парадигма роману не піддається однозначному визначенню, та безперечним є основний її складник – рокайльний. Рококо – один з провідних художніх напрямів ХVІІІ ст., який у Франції проявляється якнайяскравіше, переживаючи розквіт у середині століття. Він створює власну концепцію особистості, яка враховує всю складність людської натури. Рококо відкриває у людині природний потяг до насолоди, та при цьому не засуджує її за гріхи, а недоліки сприймає як аспект людської природи, присутній у кожній людині. З цим пов’язана така його характерна риса, як відмова від моралізаторства. Іншою важливою для розуміння роману рисою рококо є характерний для літератури ХVІІІ ст. у цілому поворот від масштабного, глобального, загальнодержавного до особистого, чуттєво-інтимного, індивідуального. Рококо ставить не «вічні» питання, а звертається до звичаїв та психології сучасного суспільства. Воно витворює власну концепцію кохання: це вже не пристрасть, яка спалює, але й звеличує людину, не кохання-служіння, не кохання-страждання, воно втратило духовність, втратило свою сакральну і трансцендентну сутність. Кохання – це насолода, і головне – не втратити тут, у земному житті, шанс на задоволення й щастя.
У таку парадигму кохання почуття Манон