Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко
Є серед моїх знайомих і такі, що з ними не почало відбуватися нічого особливого ні у 20, ні у 29, ні у 45. Їхні похмілля можна з точністю прогнозувати за календарним розкладом свят та відпусток, і з похмілля вони згадують лише про задавнений гастрит. У них є діти і незручні маленькі помешкання у панельних будинках, вони все ще садять картоплю, хоча вже й сумніваються в економічній доцільності цього. Вони залишають свій останній молочний зуб на згадку в сірниковій коробці і щороку знаходять його під час весняного прибирання. Ця знахідка розчулює їх, примушує старанно витерти пилюку, помріяти кілька хвилин і важко зітхнути, так ніби в цьому обшарпаному пуделку лежить щось значно важливіше: найяскравіші дитячі сни, найболючіші підліткові розчарування, спогади про перші підглянуті в замкову шпарину любощі дорослих, можливо, власних батьків. Але вони забувають про ці раптові напади слабкості, коли наступного понеділка похапцем вранці знімають з вішаків маринарки або припудрюють носа перед дзеркалом, думаючи лише про те, як би не запізнитися на роботу і ще встигнути закинути дітей до дитсадка.
А найгірше те, що до цієї групи, здається, належу і я. І якщо це справді так, то у мене цей процес розпочався вже досить давно. І досить непомітно, як це буває зі справді важливими речами.
Поволі міняються смаки, все довше затримуються речі у шафі, бо зникає бажання щороку замінювати їх модними, замість трьох дешевих блузок хочеться купити одну дорогу, проблематичним стає їздити у плацкартному вагоні поїзда, починають подобатися усе грубші та нудніші книги, схоже виглядає і наявний вибір чоловіків, хоча це вже й не так приємно. Спітнілі коміри напрасованих сорочок і куплені на відкритому речовому ринку штани, які оточують тебе у ранковій маршрутці, ніби виросли із штивних дитячих спогадів. Спогадів про плісировані спідниці шкільної форми, подерті мереживні комірці зі схильного до швидкого займання нейлону, рожеві бантики із люрексом по боках, нерівно позбирані на нитку, катастрофічне сполучення брунатного і чорного, брудно-сірі смуги висохлого поту під пахвами, шорстку вовняну тканину, від якої спина вкривається червоними плямами, брудно-сірі капронові колготи, зашиті грубими чорними нитками. Про перевзувне взуття, спортивну форму і чешки. Досі варто пригадати лише саме слово, й одразу відчуваєш запах і чуєш писклявий голос учительки ритміки, повненької фарбованої блондиночки, від якої давно пішов чоловік, залишивши їй двох дітей шкільного віку, і тепер вона ненавидить усіх довкола, і в неї є лише сорок п’ять хвилин повної і необмеженої влади над нами, які вона використовує сповна. Сорок п’ять хвилин щотижня ми незлагоджено крокуємо по колу під звуки деренчливого і вічно розстроєного піаніно, високі попереду, їм смердить найменше, низенькі позаду, вони халявлять найбільше. Сорок п’ять хвилин присідання на одній нозі, рука спирається на підвіконня. Одного разу ми навіть вивчили танець, як казала ритмічка, грузинський, хоча в нашому незлагодженому виконанні він виглядав якось по-іншому, не дуже по-грузинськи. Ми виконували його на святкування якоїсь чергової річниці створення СРСР, тоді було п’ятнадцять груп, і кожна була вбрана у національні костюми однієї з республік-сестер, так, як уявляли собі ці костюми наші розчулені бабці у перших рядах актового залу. А ритмічка зуміла перфектно перетворити все це на фарс, бо танцювати ми так і не навчилися, як, зрештою, не навчилися і злагоджено марширувати чи присідати на одній нозі, рукою притримуючись за підвіконня. Ми навчилися тільки здригатись уві сні, коли вчувалися деренчливі звуки розстроєного піаніно, і забирати вранці свої вихололі за ніч чешки з балкона, куди мами виставляли їх, щоб не смерділо. Хоча тоді ніхто, включно з самою ритмічкою, яка користувалася лавандовими парфумами і неакуратно зашивала панчохи на пальцях, так і не зауважив, що організовано все це було суперпародійно.
І хоча у всіх цих спогадах нібито більше гротеску, ніж ностальгії, щось привабливе у всьому цьому є, точніше, було. Можливо, тому, що тепер уже зовсім не так гостро, як тоді, переживаєш щолітнє перше занурення у морську воду, а потім повну втрату орієнтації, коли більше не знаєш, з котрого боку берег, випливаючи на поверхню води після кількох пірнань поспіль. Тепер щодня ретельно перевіряєш вміст сумки, намагаєшся не носити із собою нічого зайвого і вже не уявляєш, як колись можна було тижнями забувати витягти з торби десяток позичених книг і так і носити їх всюди за собою, абсолютно не відчуваючи, як щогодини стає штивнішою спина і все частіше хочеться випростатися горілиць десь на рівному і твердому.
Ковток кримського портвейну, цього незмінного атрибута літнього відпочинку, не менш обов’язкового за важкий наплічник і попечену сонцем шкіру, так само, як і ковток кави на порожній шлунок, усе частіше викликає печію і роздратування замість припливу бадьорості. Шкіра пересихає і лущиться не лише від сонця, а голова болить не тільки з бодуна. І до всього цього звикаєш, фіксуєш десь на околицях пам’яті, як дрібні відмінності поміж різними світлинами одного й того самого морського пляжу, зробленими на плівці різної якості. Ці відмінності переважно стосуються лише дрібних нюансів, напівтонів, якими загалом можна пожертвувати, хоч і не варто, бо згодом переважно виявляється, що саме до цих дрібних нюансів усе і зводилося.
Зате збільшується кількість дрібних щоденних задоволень, і тепер ти вже знаєш, як потрібно розплющувати очі вранці, щоб повіки встигли поніжитися під першими променями світла, щоб зберегти десь на кінчиках вій трохи спогадів про приємний сон, сюжет якого надійно забуваєш у момент прокидання, але якщо прокидатися правильно, то можна ще трохи покористуватися настроєм із цього сну. Тепер ти вже знаєш, як повільно треба вдихати повітря, зупиняючись у лісі, щоб зірвати
