Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко
Після кількох безуспішних дзвінків я вирішила звернутися до Марка з Евеліною.
Мої сусіди — подружня пара, обом близько тридцяти. Він — концертмейстер, вона — скрипалька. Їхнє життя складається з концертів, гастролей, підготовки до концертів та гастролей, відпочинку після концертів та гастролей, просто відпочинку. У рідному місті вони виступають рідко, в основному їздять за кордон, де їхні виступи дуже популярні. Окрім помешкання в Тигирині, вони мають квартиру в Парижі, де концертують особливо часто, і кілька заміських будиночків — у Голландії, Швайцарії та на Пальма-де-Мальорці. Їх часто питають, чому вони не переїдуть за кордон назовсім, адже все одно проводять там більшість часу. Але Марко з Евеліною нічого не відповідають на такі запитання і в усіх інтерв’ю продовжують називати місцем постійного проживання Тигирин. Мешканці нашого будинку ставляться до Марка з Евеліною досить насторожено, щоб не сказати вороже. Меломанів серед сусідів немає, а от питання, чому в них уже стільки років немає дітей, цікавить усі п’ять поверхів. Колись наша поштарка навіть обережно намагалася випитати, чи не відомо мені часом на цю тему більше, ніж їй, але з’ясувалося (зрештою, так воно у нас з нею завжди), що їй таки відомо більше.
Те, що відомі музиканти мешкають в одному зі мною будинку, сильно підняло мій авторитет в очах шанувальника класичної музики пана Незабудка. КРІС-2 уже двічі друкував інтерв’ю з Марком і тричі з Евеліною (їй пан Незабудко симпатизує більше), ми пишемо про всі їхні концерти, пан Незабудко колекціонує записані ними компакти з автографами.
Пані Міля побоюється, щоб і Марко з Евеліною не вирішили передплатити КРІС-2, адже в будинку тільки я і вони читаємо цю газету. І вони напевно таки передплатили б, але ніяк не знайдуть часу зайти на пошту, тому купують газету в кіоску. Це чомусь дуже тішить пані Мілю, я чула, як вона розповідала це сусідці з третього поверху, хоча я і не розумію, яка їй різниця, носити одну газету на будинок чи дві. Напевно, це питання якогось невідомого мені принципу.
Марко відчинив дуже швидко і відразу погодився спуститися до мого помешкання. Виявляється, у них щури заводяться досить часто, але переважно зникають самі, хоча інколи доводиться труїти. Поведінку щурів можна зрозуміти, бо далеко не кожна тварина потрафить вижити у квартирі моїх сусідів. В Евеліни і Марка три велетенські вівчарки колі, чотири коти, одна кицька, дві черепахи, морська свинка, акваріум і змінний канарок, якого періодично з’їдає хтось із котів. Кота карають і купують нового канарка. Крім того, у них живе папуга Карло, який любить проголошувати тости. Особливим успіхом серед гостей користується закарпатський: «Н-н-н-ай би в-в-в-ам д-д-д-обре повизд-д-д-ихало», що в перекладі з місцевого діалекту означає побажання всього найкращого. Папуга любить втручатися у дискусії про суть мистецтва, які часто провадяться (власне провадяться, а не проводяться, і саме в цьому їхня перевага) на кухні моїх сусідів. Час від часу Карло схвалює щойно висловлену думку фразою: «Екстр-р-ао-р-рдина-р-р-ний вип-п-падок», чи «О-р-ригін-н-альний ас-п-пект». Доглядає за всім цим зоопарком привезений Марком із якихось закордонних гастролей електронний карлик із дистанційним управлінням, якому в спеціальний ковшик потрібно насипати їжі для тварин і пустити за потрібною траєкторією. Він годує тварин, прибирає в клітках, міняє воду в акваріумі. У карлика, якого Марко називає грумом, є ще функція музичного супроводу, але якість звуку в цьому супроводі надто вже нагадує катеринку й ріже абсолютний музичний слух обидвох моїх друзів, тому Марко її відключив. Коли Марко з Евеліною їдуть на гастролі, я щовечора заходжу до їхнього помешкання і перевіряю, як грум виконує свої обов’язки, а також при потребі докуповую харчування для тварин.
Коли Марко зайшов до моєї кухні, Агатангел, який на той момент ще був просто щуром, демонстрував новий вияв своєї креативності. Частину яблук, яка не ввійшла до складеного на обідньому столі альпінарію, він понадкушував і порозтягував по моїх черевиках, прикрасивши ці натюрморти зів’ялими квітами, які я не встигла викинути. На обідньому столі як доповнення до попередньої картини було написано: «Вітаю!», очевидно виконане щурячим хвостом, змоченим у рештках томатного соусу з пательні.
— Ого! А щурик у тебе естет, — присвиснув Марко. — Боюся, банальну трутку в шматку м’яса він їсти не буде. Можемо спробувати мій авторський варіант — отруєна відбивна в шоколаді. Або є ще у нас німецький засіб із запахом копченої ковбаси. Сам мало не переплутав. Вибирай. Але взагалі це, здається, дорогий екземпляр. Напевно, хтось загубив. Зараз модно розводити білих щурів, фарбувати їм кінчики хвостів і носити за собою всюди. Наші знайомі зробили на цьому цілий бізнес. Завели самку і самця, а потомство продавали прихіпованим тинейджерам, аж поки не зловили одного постійного клієнта на тому, що він згодовує щуриків своїй породистій киці, яка, крім м’яса білих щурів, нічого їсти не хоче. Тепер вони дають своїм щурикам протизаплідні пігулки, бо розлучати їх було б негуманно, а вирощувати котячу хавку не хочуть.
Слухаючи Марка, я усвідомила, що у мене зовсім не виникає бажання труїти цю дивну істоту. Тим більше, щурик явно доброзичливий і, можливо, не завдаватиме клопоту. А мати в домі живу істоту я хочу давно, тільки ніяк не можу вирішити, яку саме. Можливо, це ідеальне рішення, бо щурика не доведеться вигулювати, як пса, і мітити він не буде, як кіт.
— Добре, що це самець, вони особливо цінуються, — доповнив мої внутрішні роздуми Марко. — То що, будемо труїти чи подумаєш?
— Подумаю, — твердо відповіла я. — Вибач, що потурбувала.
— Не страшно. Зайдеш до нас? Зараз прийде Макс із концерту, він привіз французьке вино, посидимо.
— Залюбки. Тільки переодягнуся.
Коли я замикала за собою двері, тримаючи в руках пляшку вина і шоколадку, майбутній Агатангел витягував із мого взуття яблука і складав їх назад на стіл. Очевидно, це мало символізувати вдячність за моє гуманне рішення. Повагавшись трохи, я знову відчинила двері, покликала щурика і взяла
