Джерело - Айн Ренд

Читаємо онлайн Джерело - Айн Ренд
на меті.

— І що це?

— Контролювати газети Вайненда.

Він голосно розреготався; це не була насмішка чи обурення; просто щирий регіт над невдатним жартом.

— Ґейле, — безпорадно промовила вона.

— Заради Бога, Домінік! А я ж завжди так поважав твої міркування.

— Ти ніколи не розумів Тухі.

— І не збираюся. Ти можеш собі уявити, що я переслідую Тухі? Танк, що знищує блощицю? Чому я повинен звільняти Тухі? Він заробляє для мене гроші. Людям подобається читати його малозрозумілу писанину. Я не звільняю курей, які несуть золоті яйця. Він цінний для мене, мов липка мухоловка.

— У цьому й небезпека. Почасти.

— Його чарівні послідовники? У мене є відоміші та кращі сентиментальні писаки на зарплатні. Коли я вижбурнув кількох із них, їм настав кінець. Їхня популярність закінчувалася за дверима «Знамена». А «Знамено» жило далі.

— Ідеться не про популярність, а про її особливу природу. Ти не можеш боротися з ним його ж зброєю. Ти лише танк — а це дуже чесна і невинна зброя. Найчесніша зброя на передовій знищує все перед собою і бере на себе всі удари. А він — це отруйний газ. Із тих, що роз'їдають легені. Я думаю, саме в цьому криється справжня таємниця суті зла, і він нею володіє. Я не знаю, що це таке. Але знаю, що він із цього користається, і знаю, чого він домагається.

— Контролю над газетами Вайненда?

— Контроль над твоїми виданнями — це один із засобів досягнення мети.

— Якої мети?

— Контролю над світом.

Він сказав зі стримуваною відразою:

— Про що ти, Домінік? Що це за жарт і нащо тобі це?

— Ґейле, я не жартую. Я дуже серйозно.

— Контроль над світом, моя люба, належить таким людям, як я. Всі Тухі цієї планети навіть мріяти про це не можуть.

— Я спробую пояснити. Це дуже важко. Найважче пояснити кричущо очевидні речі, що їх люди відмовляються бачити. Але якщо ти вислухаєш мене…

— Я не слухатиму. Пробач мені, але обговорювати загрозу від Еллсворта Тухі для мене безглуздо. Образливо навіть розмовляти про це.

— Ґейле, я…

— Ні. Люба, я не думаю, щоб ти насправді добре розумілася на «Знамені». Але я й не хочу цього. Не хочу, щоб ти брала в цьому якусь участь. Забудь про це. Залиш «Знамено» мені.

— Це наказ, Ґейле?

— Це ультиматум.

— Гаразд.

— Забудь про це. Не плекай у собі комплексного страху перед людьми штибу Еллсворта Тухі. Це на тебе не схоже.

— Добре, Ґейле. Ідемо досередини. Тобі тут занадто холодно без пальта.

Він тихенько пирхнув — вона ніколи досі не дбала про нього так. Він узяв її за руку і поцілував долоню, притиснувши її до обличчя.

Протягом багатьох тижнів, залишаючись наодинці, вони мало розмовляли — і ніколи про себе.

Але це не була ображена мовчанка, це була тиша розуміння, надто делікатного, щоб його можна було означити словами. Вони мовчки сиділи вечорами в кімнаті, відчуваючи лише присутність одне одного. Іноді вони раптово дивилися одне на одного — і обоє всміхалися; усмішка була наче рукостискання.

Одного вечора Домінік зрозуміла, що він хоче поговорити. Вона сиділа за туалетним столиком.

Він увійшов, зупинився поруч і прихилився до стіни, дивлячись на її руки й оголені плечі, але вона відчувала, що він її не бачить; він дивився на щось більше, ніж на красу її тіла, бачив більше, ніж його кохання до неї; він дивився на себе — і це, розуміла вона, було незрівнянно сильнішим визнанням.

«Я дихаю для власних потреб, задля живлення мого тіла, задля виживання… Я даю тобі не жертву і не співчуття, а моє власне еґо й мої сокровенні потреби…» Вона почула Роркові слова, Рорків голос, який говорив замість Ґейла Вайненда — і вона не відчувала, що зраджує Рорка, висловлюючи словами його любові любов іншого чоловіка.

— Ґейле, — сказала вона лагідно, — одного дня я проситиму в тебе пробачення за те, що вийшла за тебе заміж.

Він повільно похитав головою, всміхаючись.

Вона сказала:

— Я хотіла, щоб ти став ланцюгом, що припне мене до цього світу. А ти натомість став моїм захистом. І це робить мій шлюб нечесним.

— Ні. Я сказав тобі, що погоджуюся на будь-які твої умови.

— Але ти змінив для мене все. Чи це я все змінила? Не знаю. Ми зробили одне з одним щось дивне. Я віддала тобі те, чого хотіла позбутися. Це особливе відчуття життя, що, як я гадала, знищить цей шлюб. Відчуття життя як піднесення. І ти — ти зробив те, що повинна була зробити я. Ти розумієш, наскільки ми схожі?

— Я знав це з першої миті.

— Але це здавалося неможливим. Ґейле, я хочу залишитися з тобою з іншої причини. Дочекатися відповіді. Гадаю, що коли навчуся розуміти тебе, то зрозумію й себе. Відповідь є. Повинна бути назва для того, що в нас спільного. Я не знаю її. Але знаю, що це дуже важливо.

— Імовірно. Припускаю, я теж повинен захотіти це зрозуміти. Але я не хочу. Тепер мене нічого не хвилює. Я навіть не можу боятися.

Вона поглянула на нього і дуже спокійно сказала:

— Я боюся, Ґейле.

— Чого, люба?

— Того, що я роблю з тобою.

— Чому?

— Ґейле, я не кохаю тебе.

— Мене це теж не бентежить.

Вона понурилася, і він дивився на її волосся, схоже на шолом зі світлого полірованого металу.

— Домінік.

Вона слухняно підвела до нього обличчя.

— Я кохаю тебе, Домінік. Я кохаю тебе так, що нічого більше не важить — навіть ти. Ти можеш це зрозуміти? Лише моя любов — не твоя відповідь на неї. Навіть не твоя байдужість. Я ніколи не брав від світу багато. Я ніколи не хотів багато. Насправді я ніколи нічого не хотів. Узагалі не відчував всеохопного бажання, що стає ультиматумом: «так» або «ні», коли людина не може погодитися на «ні», бо воно наче смерть. Ось що ти означаєш для мене. Та коли досягаєш цієї стадії, важливим стає не об'єкт, а саме бажання. Не ти, а я. Здатність жадати аж так. Нічого менше за це не варте уваги. Я ніколи досі такого не відчував. Домінік, я нічого не вмів назвати «своїм». Не в тому сенсі, в якому кажу про тебе. Моя. Ти називаєш це високим сенсом життя? Ти так сказала. Ти це розумієш. Я не можу боятися. Я кохаю тебе, Домінік, я кохаю тебе — дозволь мені це повторити — я кохаю тебе.

Вона

Відгуки про книгу Джерело - Айн Ренд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: