Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Раптом чорне обличчя Мамки зросили сльози. Мелані сіла поряд з нею і стала гладити її по плечах, і за якусь хвилину Мамка піднесла поділ своєї чорної спідниці й утерла очі.

— Ви п’инні прийти помогти нам, міс Меллі. Я роблю все що можу, але це нічо’ не дає.

— Міс Скарлет?..

Мамка випросталась.

— Міс Меллі, ви знаєте міс Скарлет не гірш за мене. Скі’ки на долю цього дитяти випало,— добре, хоч Бог дає їй силу все витерпіти. Оце нещастя вже геть їй серце розбило, але вона витримає. А прийшла я сюди через місте’ Рета.

— Я дуже хотіла його побачити, та коли я приходила, він або був у місті, або сидів у себе, замкнувшись із... А Скарлет була як привид і не озивалася й словом... Кажи-но швидше, Мамко. Ти ж знаєш, я зроблю все що зможу.

Мамка втерла носа тильним боком долоні.

— Я ж кажу — Скарлет може витримати все, що Бог їй посилає, бо вона вже багато в житті зазнала, але місте’ Рет... Він, міс Меллі, він не звик терпіти, коли що йому не до шмиги, навіть остілечки. Оце ж через нього я й прийшла.

— Але...

— Міс Меллі, ви п’инні піти зі мною до нас, сьо’дні увечері.— У голосі Мамки чулося настійливе прохання.— Може, місте’ Рет вас послухає. Він завше зважав на вашу думку.

— Ой Мамко, та в чому ж річ? Що сталося?

Мамка випростала плечі.

— Міс Меллі, місте’ Рет... схибнувся розумом. Він не дозволяє нам забрати малу панночку.

— Схибнувся розумом? Ой Мамко, та не може бути!

— Я не брешу. Це щира правда. Він не дозволяє нам поховати дитину. Він сам мені це сказав, ось ті’ки годину тому.

— Але ж він не може... Адже він...

— Оце ж тому я й кажу — він схибнувся розумом.

— Але чому...

— Міс Меллі, я не все вам сказала. Мені б не треба цьо’ нікому говорити, але ви наша рідня, тож вам одним я можу це сказати. Я скажу вам усе. Ви знаєте, як він любив це дитя. Я зроду не бачила, щоб хтось чорний чи й білий так любив свою дитину. Він зразу як стерявся, коли доктор Мід сказав, що вона зламала шию. Він схопив рушницю, вибіг з дому й застрелив бідолашного поні, я вже боялася, що він і сам застрелиться. Я геть розгубилася, що робити, бо міс Скарлет зімліла, всі сусіди збіглися, метушаться взад-вперед, а місте’ Рет усе тримає дитину й не дає мені бодай умити її роздряпане личко. А коли міс Скарлет прийшла до тями, я собі подумала: «Слава Богу! Тепер вони хоча б утішать одне одного».

І знову сльози почали текти у неї по щоках, тільки цим разом вона їх навіть не втирала.

— Та коли вона прийшла до тями, то кинулася в кімнату, де він сидів з Гарні, і каже: «Віддай мою дитину, що ти вбив».

— Ой ні! Не могла вона так!

— Але ж так і було. Саме так і сказала: «Ти вбив її». І мені страх шкода стало місте’ Рета, я аж заплакала, бо в нього був вигляд, як у побитого собаки. Тож я й кажу: «Дайте цю дитину її няньці. Я не хочу, аби таке говорилося над моєю панночкою». І я забрала дитину від нього, й однесла до її кімнатки, й умила їй личко. Але я чула, що вони говорили, і в мене кров холола, такі то були страхіття. Міс Скарлет обізвала його вбивцею, що дозволив дитині стрибати так високо, а він сказав, що міс Скарлет ніколи не дбала за міс Гарні, ні за інших дітей...

— Перестань, Мамко! Я не хочу більш нічого чути. Ти не повинна мені цього розповідати! — скрикнула Мелані, сама не своя від тієї картини, що постала у неї в уяві з Мамчиних слів.

— Я знаю, це мені не слід — казати вам таке, але в мене сті’ки на серці накипіло, що я вже й не тямлю, що говорити, а що ні. Тоді він сам одніс її до трунаря, і приніс назад, і поклав у себе в кімнаті. А коли міс Скарлет сказала, що дитину треба покласти в труні серед вітальні, я злякалася, щоб він її не вдарив. І він сказав так, зовсім холодно: «Нехай лежить у моїй кімнаті». А тоді обернувсь до мене й каже: «Мамко, поглянь, аби ніхто її тут не займав, поки я вернуся». Потім поїхав кудись верхи на коні й так до вечора. А коли вернувся, я побачила, що він напідпитку, і добре напідпитку, ті’ки що по ньому нічо’ й не знати. Він влетів у дім і не озвався ні до міс Скарлет, ні до міс Туп, ні до дам, які посходилися, а кинувся сходами нагору, шарпнув двері своєї кімнати, та як загукає до мене! Коли я прибігла, як ті’ки могла швидко, аж він стоїть біля ліжка, а в кімнаті темінь така, що ледве його видно, бо віконниці ж позачинені.

І крикнув мені так люто: «Відчини віконниці! Бачиш — темно». Я відчинила їх, а він зирк на мене і, Боженьку мій, міс Меллі, аж у мене жижки задрижали, такий у нього дивний вигляд був. А тоді й каже: «Принеси свічок. Чимбільше. І щоб весь час горіли. І не опускай штори, й не зачиняй віконниці. Хіба ти забула, що міс Гарні боїться темряви?»

Розширені від жаху очі Мелані зустрілися з Мамчиними очима, і Мамка багатозначно кивнула.

— Отак і сказав: «Міс Гарні боїться темряви».

Мамка здригнулася.

— А коли я принесла йому скі’кись там свічок, він і каже: «Можеш іти!» І сам замкнувся всередині з малою панночкою і не відчинив навіть міс Скарлет, навіть коли вона почала стукати й кричати на нього. І так уже два дні. Він нічо’ не каже про похорон, а вранці замикає двері і їде до міста. А ввечері вертає п’яний, і замикається знову, і нічо’ не їсть, і не спить. А оце його мати, стара міс Батлер, приїхала з Чарлстона на похорон, і міс Сьюлін та місте’ Вілл,