Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
Захід цей несхвально сприйняли всі три найзацікавленіші сторони: Вош, Містер Батлер і Гарні. Вош боявся коней і тільки щедра винагорода спонукала його примушувати впертого поні по кільканадцять разів на день стрибати через огорожу; Містер Батлер, котрий незворушно терпів, як маленька господиня смикала його за хвоста й раз по раз приглядалася до його копит, схильний був гадати, що творець поні не призначив його на те, щоб він, такий опецькуватий, брав якісь там перепони; Гарні нестерпно було бачити, як хтось інший сидить на її поні — вона аж підскакувала з нетерплячки, поки Містер Батлер відбував свою науку.
Коли Рет кінець кінцем дійшов висновку, що поні вже достатньо натреновано і що йому можна довірити Гарні, радості дівчинки не було меж. Вона врочисто здійснила свій перший стрибок, і відтоді роз’їзди з батьком околицями міста втратили для неї будь-яку принаду. Скарлет не могла стриматися від сміху, дивлячись, які гордощі й запал проймають батька й доньку. Вона тільки сподівалася, що коли спаде перша хвиля захоплення, Гарні перекинеться увагою на щось інше, і сусіди матимуть нарешті спокій. Але нова забава все не обридала Гарні. Від альтанки на краю заднього подвір’я до того штучного бар’єру слалася вторована стежина, і цілий ранок звідти розлягався відчайдушний вереск. Дідок Меррівезер, який 1849 року об’їхав чи не всі Штати, зауважив, що цей вереск достоту такий, як ото кричали були апачі, вдало оскальпувавши ворога.
На другий тиждень Гарні попросила зробити бар’єр вищим — до півтора фута над землею.
— Ось нехай тобі мине шість років,— сказав їй на те Рет.— Тоді ти підростеш і зможеш брати вищі перепони, а я куплю тобі більшого коня. У Містера Батлера надто куці ноги.
— І зовсім не куці. Я перестрибувала через трояндові кущі тітусі Меллі, а вони ого які високі!
— Ні, треба зачекати,— відказав Рет, цим разом виявивши твердість. Проте цієї його твердості вистачило ненадовго, коли Гарні стала без угаву йому надокучати й набридати з проханнями.
— Ну, та гаразд уже,— засміявшись, мовив він зрештою одного ранку й переставив вище вузьку білу поперечку.— Тільки як упадеш, то щоб не плакала й не винуватила мене!
— Мамо! — гукнула Гарні, обернувшись у бік материної спальні.— Мамо! Диви-но! Татко дозволив мені взяти вищу перепону!
Скарлет, що саме розчісувала волосся, підійшла до вікна й усміхнулась до маленької збудженої постаті, такої кумедної в забрудненій блакитній амазонці.
«Таки треба справити їй нову амазонку,— подумала вона.— Хоча хтозна, як умовити її, щоб скинула цю брудну».
— Мамо, диви!
— Я дивлюся, люба,— усміхнено сказала Скарлет.
Коли Рет підніс дівчинку й посадив на поні, Скарлет, у раптовому припливі гордощів, що дочка її так вільно й гордовито тримається у сідлі, вигукнула:
— Ти така красуня, дорогенька!
— І ти теж,— розщедрилася Гарні і, підостроживши Містера Батлера п’ятами, погнала чвалом у бік альтанки.
— Мамо, диви, як я перемахну! — скрикнула вона, шмагонувши поні.
«Диви, як я перемахну!»
Спогад луною, мов дзвін, озвався в глибині душі Скарлет. Щось лиховісне було в цих словах. Що саме? Чому вона не може згадати? Вона дивилася вниз на свою маленьку доньку, яка так легко сиділа на поні й чвалувала, і раптом стягла брови, коли груди їй прошило холодним дрожем. Гарні мчала щодуху, шелесткі чорні кучері її підскакували, голубі очі пломеніли.
«Очі ну чисто як у мого тата,— подумала Скарлет,— голубі ірландські очі, та й в усьому вона схожа на нього».
Ця думка про Джералда нараз оживила у ній спогад, що його вона силкувалася видобути з пам’яті, і він, мов спалах літньої блискавки, освітив усе довкіл сліпучим блиском.
І вона знов почула ірландський спів, почула твердий тупіт копит на вигоні в Тарі, почула відважний голос, такий подібний до голосу її доньки: «Еллен! Диви, як я перемахну!»
— Ні! — гукнула вона.— Ні! Стій, Гарні, стій!
У ту мить, коли вона вихилилася з вікна, пролунав страшний тріск розтрощеної поперечки, хрипкий скрик Рета, промайнув у повітрі блакитний оксамит і копита поні черкнули землю. А тоді Містер Батлер звівся собі на ноги й подріботів далі з порожнім сідлом.
*
На третій вечір після смерті Гарні Мамка поволі підіймалася на кухонний ганок у домі Мелані. Вона вся була в чорному — від великих чоловічих черевиків з прорізами, щоб вільніше пальцям, до чорної косинки на голові. Імлисті старі очі набігли кров’ю і були в червонястих обводах, і вся її дебела постать свідчила про глибоку жалобу. На зморшкуватому обличчі Мамки застигла журлива розгубленість, як у старої мавпи, але уста були рішуче стиснуті.
Вона перекинулася кількома тихенькими словами з Ділсі, і та приязно кивнула, немов на знак мовчазного перемир’я в давній їхній зваді. Ділсі відклала тарілки, що їх тримала, й безгучно пройшла через комірчину в напрямку до їдальні. За хвильку в кухні з’явилася Мелані з серветкою в руці, лице її було стривожене.
— Чи міс Скарлет не?..
— Міс Скарлет нічо’, вона як завше,— натужно відказала Мамка.— Я не хочу переривати вам вечерю, міс Меллі. Я можу почекати, а вже тоді скажу, що маю на думці.
— Вечеря теж може почекати,— зауважила Мелані.— Ділсі, подаси решту на стіл. Ходи зі мною, Мамко.
Стара негритянка пішла перевальцем за Мелані повз їдальню, де на чільному місці за столом сидів Ешлі, поруч з ним його малий Бо, а навпроти двоє дітей Скарлет, які стукали суповими ложками. Кімнату сповнювали радісні голоси Вейда й Елли. Для них це було свято — так довго гостювати в тітусі Меллі. Тітуся завжди була дуже добра, а тепер особливо. Смерть їхньої меншої сестрички не надто їх вразила. Гарні впала зі свого коника, і мама довго плакала, а тітуся Меллі забрала їх до себе додому, де вони могли гратися на подвір’ї Бо і досхочу їсти тістечка.
Мелані провела Мамку до малої віталеньки, заставленої книжковими шафами, причинила двері й кивнула їй присісти на канапу.
— Я збиралася прийти до вас після вечері,— мовила вона.— Тепер, як уже приїхала мати капітана Батлера, похорон, мабуть, буде завтра вранці.
— Пох’рон. Про це ж і мова,— зітхнула Мамка.— Міс Меллі, ми всі не знаємо, що й робити, і я прийшла до вас шукати помочі. Нічо’ не зосталося, як далі йти в тяжкій дорозі, ласочко, в тяжкій дорозі.
