Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

й стогнати, і на лобі в нього виступив холодний піт. Нарешті він простяг руки, з'єднав їх колом, ніби щось обіймав, і показав на мене. «Він, здається, хоче, – мовив лікар, – щоб ви подбали про його речі й апарати, а на випадок смерті забрали їх собі». Северіно ще дужче закивав головою, нарешті, зібравшись на силі, крикнув: «Corre!»[201] і знову зомлів. Я швидко побіг до його помешкання, тремтячи з цікавості й нетерплячки, відчинив кабінет, де сподівався знайти таємничу Невидиму дівчину, і був вельми здивований, побачивши, що там нікого нема. Єдине вікно було щільно завішене, тож світло майже не проникало всередину, а на стіні, якраз навпроти дверей, висіло велике дзеркало. Коли я випадково глянув у те дзеркало і в тьмяному світлі помітив свою постать, мене пронизало дивне відчуття, наче я стою на ізольованому стільчику електризаційної машини. І тієї миті голос Невидимої дівчини сказав по-італійському: «Пожалійте мене хоч сьогодні, батьку! Не катуйте мене так жорстоко. Адже ви вже померли!» Я хапливо відчинив двері, щоб у кімнаті стало видніше, але знов не побачив живої душі. «Добре, – промовляв голос, – добре, батьку, що ви прислали пана Ліскова, але він більше не дозволить вам так катувати мене, він розтрощить магніт, а ви не зможете вже встати з могили, в яку він вас покладе, хоч як би ви опиралися, адже ви мертвий і більше не належите до живих». Ви, звичайно, можете собі уявити, Крейслере, який мене пойняв страх, бо я не бачив нікого, а голос чувся біля самого мого вуха. «От чорт, – голосно мовив я, щоб додати собі сміливості. – Хай-но я побачу десь бодай поганеньку пляшечку, то негайно її розіб'ю, якщо навіть сам diable boiteux[202] вискочить зі своєї в'язниці і стане переді мною живий-живісінький, але так…» Раптом мені здалося, ніби ті тихі зітхання, що сповнювали кабінет, долинали зі скрині в кутку, на мою думку, надто малої, щоб у ній могла сховатися людська істота. Проте я підскочив до неї, відсунув засув і побачив, що там справді лежала, скрутившись, мов черв'як, дівчина. Вона пильно глянула на мене великими, дивовижно гарними очима і простягла мені руку, коли я гукнув їй: «Вилазь звідти, ягнятко моє, вилазь, маленька невидимко!» Я схопив її за простягнену руку, і враз моє тіло пронизав електричний удар.

– Стривайте, – перебив його Крейслер, – стривайте, майстре Абрагаме! Що це таке? Коли я вперше випадково торкнувся руки князівни Гедвіги, зі мною було те саме, й щоразу, як вона милостиво подає мені руку, я відчуваю той удар, тільки вже не такий сильний.

– Ага, – відповів майстер Абрагам, – виходить, наша князівна також щось подібне до gymnotys electricus,[203] чи raja torpedo,[204] чи trichiurus indicus,[205] якою до певної міри була моя мила К'яра, а може, вона просто грайлива домашня мишка, як та, що дала доброго ляпаса бравому синьйорові Котуньйо, коли він схопив її за спинку, щоб розрізати скальпелем, чого ви, звичайно, й гадки не мали робити з князівною. Та про князівну ми поговоримо іншим разом, а тепер вернімося до моєї Невидимої дівчини. Коли я, переляканий несподіваним ударом маленького ската, відскочив назад, дівчина озвалася по-німецькому, надзвичайно приємним голосом: «Ох, не гнівайтесь на мене, пане Лісков, але я інакше не можу, мені так боляче».

Оговтавшись нарешті, я обережно взяв дівчину за плечі й витяг з тієї огидної в'язниці. Переді мною стояла мила істота делікатної будови, на зріст як дванадцятирічна дівчина, але я бачив з форм її тіла, що їй було щонайменше шістнадцять. Гляньте в книжку, там її зображення дуже схоже, і ви визнаєте, що не може бути милішого, виразнішого личка, як у неї, до того ж жоден портрет не віддає чарівного вогню її прекрасних чорних очей, що хоч кому могли запалити серце. Кожен, хто не схибнувся на білосніжній шкірі та лляних косах, визнає те личко вродливим, бо шкіра в моєї К'яри справді була трохи засмаглява, а коси – чорні, як смола. К'яра – ви вже знаєте, що так звали Невидиму дівчину, – К'яра, сумна і змучена, обливаючись рясними слізьми, впала переді мною навколішки і схвильовано мовила: «Je suis sauvée».[206] Мені стало дуже шкода її, бо я здогадався, що тут діялися страшні речі. Тим часом принесли тіло Северіно, що невдовзі після того, як я його залишив, помер від другого нападу. Побачивши мертвого Северіно, К'яра відразу перестала плакати, споважніла і втупилась у нього поглядом. І аж тоді, як люди почали цікавитись нею і, сміючись, питати, чи це, бува, не та Невидима дівчина, вона пішла до кабінету. Я вважав, що не можна залишати дівчину з мертвим саму, але добрі господарі будинку погодились прихистити її в себе. Коли люди розійшлися і я заглянув до кабінету, К'яра сиділа перед дзеркалом і була якась дивна. Втупившись очима в дзеркало, вона, здавалось, нічого не усвідомлювала, мов сновида. Спершу вона шептала щось незрозуміле, потім її мова стала виразніша. Плутаючи німецькі, французькі, італійські й іспанські слова, вона говорила про речі, що, мабуть, стосувалися якихось невідомих людей. На свій превеликий подив, я згадав, що тепер саме була та година, коли звичайно Северіно змушував свого оракула говорити. Нарешті К'яра заплющила очі й наче міцно заснула. Я взяв сердешну дитину на руки й відніс до господарів будинку. Другого ранку дівчина була весела й спокійна, мабуть, вона аж тепер остаточно збагнула, що стала вільна, й розповіла мені все, що я хотів знати. Хоч ви, капельмейстере, завжди надавали великої ваги походженню, сподіваюсь, ви не будете