Похорон богів - Іван Іванович Білик

— Не впускаєш брата великого князя?

Аж тицяє межи очі йому ціпком. Дивлюся — Лют вагається, а тут і Святослав підбіг: бере й сам одсовує засуви. Забоявся Лют — у нього ж була тільки одна сотня, у Вовчого Хвоста — п'ять.

Ну, а вже на мене так зиркнув, що коли б я був молоком — скиснув би.

А вранці підійшов і Свенельд. Пізно. Переяславльська опрична дружина засіла вже була весь княжин двір. Стара йому так любенько каже:

— Маємо вже й перших весільних гостей.

А ті «гості» стоять у боронях та шоломах. Свенельд покрутився та й пішов геть. Хоч його дружина була втричі більша, зате Вовчий Хвіст укріпився в княжому дворі, а на таку валку Свенельд не зважився.

Я після цього достеменно збагнув, що Свенельд аж ніякий не воєвода: інакше не чатував би Вовчого Хвоста за Дніпром, а стояв би в Києві. Такого ж маху він дав і тоді, коли стара привела до Києва Ярополкову матір Дацку.

Ну, коли до Києва вступив твій дядько Вовчий Хвіст, можна було готуватися й до шлюбу.

Твоя мамка також звиклася до цієї думки й уже не квасила щік, а Святослав нетерпеливився, казав старій:

— Доки ви тут мньохатиметеся з тим шлюбом? Я вже досі мав бути в степу!

Він уперше хтів піти на печеніга. Нишпорив тоді по лтавських і голтавських низових селах Кочу-бей — двоюрідний брат Курі-хана, що потім пив із Святославового лоба вино. Коли б тоді знав твій батько, що доведеться прийняти од нього смерть, ганявся б не за Кочу-беєм...

Врешті діждалися ми й шлюбного дня. З Любеча приїхав мій батько Маломир Любечанин — головний сват. Він ще зроду не бував у Києві, тож ходив і скоса зириз на все й на всіх. А я ходив за ним назирці, тримаючи жменю на руків'ї меча, щоб бува не трапивсь йому на дорозі Свенельд або Лют Свенельдич. Або ще якийсь гад, бо він же не одному залив сала за шкуру: всю Ігореву дружину перебив був і пойняв у полон.

Але Щекович і Щековичич принишкли. У княжому дворі сидів з опричниками Вовчий Хвіст, а Свенельдова дружина турмилася в Ольжиному дворі на Щекавиці. Бо стара так ласка-авенько сказала була:

— Негоже ж виганяти гостя за город. А ти вже якось перебудь у моєму дворі.

Коли стара говорила так солодко — аж змії вискакували в неї з очей.

Потім я ще змагався із своїм батьком: попервах і слухати не хтів, щоб стригти Святослава «по-жупанському». Насилу вмовив його. Кажу: Святослав окремі від усіх Щековичів, хай ліпше буде він, аніж би став Свенельд а чи Свенельдич. А про синів Малушиних я вже подбаю сам.

Згодився.

Малушу до шлюбу було вбрано так, як убиралися колись доньки жупанів: сукня з тонкого червоного сукна, поцяткована золотими бляшками, — ввесь перед золотий, а ще ж кругом по рукавах та подолі, а рукави заковрашами сягають колін, а з-під подолу червоні ж чобітки на рипах, а підбори та урізи такоже золоті, а поверх сукні біле корзно в срібну бляшечку, а на шиї важка широка сустуга золота ж, а на голові золоте-таки очілля, а з-під цього дві отакенні чорні коси — Малуша все поправляла їх на грудях... Попросту тобі скажу: такої красної дівки я зроду не бачив, побий мене Перун!

Твій батько також мов уперше побачив наречену, хоч росли в одному-таки княжому дворі: аж очі йому горять од пихи!

Ну, а тоді почалося головне: підійшов мій батько й заходився постригати твого батька: на це мав право тілько велій іскоростенський жупан. Попоскуб же мій батько твого батька: тягав уже його за кучму й так, і сяк, аж поки на маківці лишився тільки вузький довгий оселедець.

А затим прийшов Стан. Він уже тоді був старійшиною київських волохів. Заходився брити голову Святослава священним бричем. Батько твій був з виду засмаглий, а поголене тім'я здавалося білішим за сніг.

Отак твій батько став веліїм жупаном деревлянським. Йому минав дев'ятнадцятий рік.

Я глянув на свого батька, й мене взяло на жаль. Вигляд у нього був якийсь змертвілий. Це ж було не жартома, це ж Маломир навіки втрачав своє жупанство. А також і моє.

Та я намагався про це не думати. Попереду ще був шлюбний обряд — усе малося бути за деревлянським поконом. З Іскоростеня, Вручого та мого тепер Олевська приїхало кілька малих панів, тих, що позоставалися живими, й вони привезли дванадцятьох деревлянських дівчат, що мали нести корзно нареченої. Це теж був наш обрядовий покон.

Я дивився то на Малушу, то на стару, то на Свенельда та Свенельдича, то на весільних гостей, то на свого батька та Святослава. Це був Малушин день. Вона переносила на собі всі оті сотні поглядів, та я відчував, як їй моторошно, але й щасливішою вона досі зроду не була. Стара наче спала, проте насторожено позиркувала на Свенельда та його зміюка. Свенельд намагався посміхатись, неначе сам хотів цього шлюбу й тепер радів, але той його усміх більше нагадував хиже скірення. Ну, а Людвіг і не приховував своєї зненависті до всіх нас. Асмус був байдужий, Блуд Асмусович весело підморгував до свого лютого братка, в самого ж око було хитре й нещире, бо він хтів знати одне: скільки йому збитків і скільки вигоди в цьому шлюбі. Вовчий Хвіст поглядав на Святослава так, як дивиться рідний старший брат на молодшого: все на виду.

Й одначе ж той день був днем старої. Я збагнув це на весільному пиру, а ще достеменніше після того, як старий Щекович вирішив увечері виходити на Смоленськ. Він здався. Старій мовби хто скинув берковця з пліч. Вона враз випросталася й помолодшала, і я збагнув, що стара йшла до цього дня важко й сутужно, продиралася крізь непевнощі й страхи цілих чотирнадцять літ, щоб віддати всі землі бодай онукові, коли Христос не дав їй синів. І що врешті їй пощастило узаконити свою кров на столі великокняжому, бо досі варяги й самі почувалися зайдами в нашій землі, а Святослав ставав законним князем, повівши найродовитішу тутешню княжну, настольницю найдеревнішої держави.

Вона дбала не про полян чи там деревлян — дбала про своїх же таки