Похорон богів - Іван Іванович Білик
Многі церкви попалили варяги, многі монастирі й села пустили з вогнем, гарбаючи й беручи робітників па сьому й на тому березі Суду.
Й прийшов доместик Пантіл з многим полком, і патрикій Тока з македонянами, тракіян же привів Теодор-стратилат. Обстали вони варягів, і була межи ними люта рать, і надвечір стали долати греки.
Побігли варяги до ладь і човнів, хотячи втекти до моря Руського, в гирлі ж Суду перестрів їх понтіарх Теопач, пускаючи трубами грецький вогонь на кораблі варязькі. Поймало полум'я дракари та човни, й увергалися варяги в море, рятуючи животи, і мало хто порятувався.
Вернувсь Ігор до Києва малим полком, і сказала Хельга Ігореві: «Горе мені! Мій батько Ольг зміг Левона Мудрого, тебе ж переміг невіголос Роман. Не муж єси, але жона з бородою! Не зможеш перейняти булгарський стіл, оддай дружину братам моїм Асмусові й Свенельду. Вони-бо суть мужі!»
В літо 942-е. Стали ратні печеніги. Була рать, і ледве втік Ігор до Києва, лишивши ханові увесь обвізний товар.
В літо 943-е. Заратились деревляни, й зачинився Нискин Житомирович у городах своїх, і послав стати на Ірпні сина свого Маломира, сам бувши для раті вельми старий.
Ігор же був ратний з греками, й каже Ігор до Хельги та Ольгових синів: «Як піду воювати землю Дерсвську? Ану скаже корсунянам Роман-цар: «Підіть на Київ, ратиться-бо Ігор у Деревській землі»?
Сказав Асмус Ольгович і Хельга: «Гукни варягів з-за моря й набери многий полк. І піди полком до Царягорода, цареві кажи так: «Оце я прийшов мститися, нарубавши новий полк. Глянь на моїх воїв. Давай вийдемо в поле й схрестимо мечі — або ж зачиняйся й борись із городі, я ж обстану тебе з суходолу й з води, а там-хто дужчий! Але хто може знати божу волю наперед? Послухай же мого слова: хочу мати з тобою вічний мир і звершену любов!»
У літо 944-е. Послухався Ігор жони та Ольговичів, і набрав великий полк, прикликавши варягів з-за моря, й зладив ладді й дракари та пішов за Дунай. І зустрів його в гирлі чиргубіля Мостич, і спитав Мостич Ігоря: «На кого йдеш?»
І сказав Ігор Мостичеві: «На Романа-царя. Хочу миритися, створивши з греками вічну звершену любов» Сказав чиргубіля Мостич: «Коли хочеш творити мир, пощо йдеш такою витягою?»
Вбоявсь Ігор булгар, і послав Ігор до царя Романа, не зважившись переступити через Дунай, і сказали Турберп і Руальд цареві Роману, як було сказано перед цим, і вчинив цар уклад з Ігоревими слами, порвавши старий Олгів уклад.
І зрадів Ігор, що замирився з царем, хоч був уклад вельми збитковий і соромний, і повернувсь Ігор уп'ять, наславши печенігів на землю Булгарську, так-бо звеліли йому Ольгові сини — Асмус і Свенельд і їхня сестра Хельга, хотячи на друге літо знову йти на булгар.
І вернувся старий Рюрикович Ігор до Києва, й зачав Ігор з Ольговичами строїтися на деревлян.
У те ж літо Перунового дня вбили царевичі Костянтин і Степан Романа Лакапина, що вбив був їхнього батька Левона й сів на його стіл. І стали царювати сини Левонові.
Пьсав Корота Велесь.
А П'ЯТЬНАДЕСЯТЬМА РОКАМИ ПІЗНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Те літо було для всіх нас найважче.
Почалося з Передславиних роковин. Стара перед цим начеб нічого й не казала, а тут звеліла твоєму батькові й мені, щоб готували сотню Прастена Акуна. Каже до нас обох:
— Самі поведете сотню. Хай Прастен посидить у дворі: старому ні до чого трястись по такій дорозі.
А їй самій минав уже сімдесят четвертий рік.
Ну, про Акуна вона без нас урядила. Як на те глянув Свенельд — я того не відаю, тільки навряд чи обійшлося тихцем, бо Свенельд усі дні дививсь на мене вовцюрою. Ну, та вже було, як було. Зібралися ми й поїхали. Стара їхала критим візком, а ми за нею верхи. Твій батько був веселий і раз по раз вискакував наперед, хоч дорога була грузька й уся в калюжах, а стара одно погукувала па Святослава:
— Куди так біжиш? Не на весілля їдемо...
А вже далеко за переправою каже мені:
— Зумів хитрощі десятницькі? — Я мовчу. — Світлому князеві не личить бути десятником. Це тобі вже котрий рік?
Кажу: двадцять четвертий.
Каже:
— Отож! Скажу Свенельдові, хай сотню дасть. Швагрові великого князя не личить бути десятником. Після шлюбу й скажу.
Вона це мовила таким голосом, що я одразу збагнув, як вона остерігається брата й нетія Людвіка.
Твій батько каже старій:
— Нащо аж після шлюбу? Оце вже хай на сотні й сидить!
А стара якось кволо похитує головою.
До Переяславля їхали ми цілих три дні, бо їхали ж тільки ступою — через стару. Я ще зроду не бував у Переяславлі, припала мені до вподоби ця земли, а стара й собі каже:
— Добру україну придбав брат.
Їй цей Переяславль був наче більмо на оці. Ну, та помисли сам: тут сиділа й тута померла її дочка Передслава, а господином україни був Свенельд, бо Передславин муж був тільки Свенельдовим посадником. Сміхота, й край.
Ну, була річниця на могилі твоєї баби Передслави, після того — поминальна страва в хоромі та кутя, а я сидів за столом і дивився на Вовчого Хвоста й твого батька. Одразу було видно, що це рідні брати, хоч батько твій був молодший на цілих двадцять п'ять років: такі самі очі, лоби й носи, тільки Вовчий Хвіст із вусами та бородою, а в твого батька лише вусенята на верхній губі.
Тоді мені в голову запала думка, і я сказав старій:
— На весіллі Святослава треба оббрити. Вона скинулася: як це так?
— По-деревлянському, — кажу, — як брився велій жупан іскоростенський: тільки вуса та оселедець на голові.
Замислилася, згодом каже до Святослава:
— Маєш повернути собі
