Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Будиночок — звичайна українська хатка, тільки не під соломою, а з бляшаним дахом, білі глиняні стіни, три вікна околичні з дерев’яними віконницями, навіть старовинна призьба вздовж усієї передньої стіни, і несподівано яскраві, помальовані на червоне двері.
Я вже знав такі двері: вони були в хаті мого діда Миколи, який вмер десь у таврійських степах в страшну зиму тридцять третього року. Дід помер узимку, бабуся пішла за ним повесні, ми з мамою переселилися до батька, а дідова хата стояла пусткою, і в тій чорній весні її мертві двері червоніли, як закляття, як віщування нової, ще не знаної біди.
І ось через багато років, переживши те, чого, здавалося б, несила пережити, я знов опинився перед червоними дверима, і мимовільний дрож пронизав мене всього, лиховісні передчуття і великі надії водночас зродилися в моїй душі, все сплелося, переплуталося, завмерло й скрикнуло, тисячоліття мовчазливо стояли позад мене, а спереду щось кликало, вело і запрошувало, я піддався тому поклику, підійшов до червоних дверей між минулим і майбутнім, несміливо стукнув у них щиколотками пальців, не почув ніякої відповіді, але й без дозволу сміливо штовхнув двері в холодні темні сіни, тоді так само без дозволу штовхнув ще одні двері, але тепер уже в теплу, нагріту натопленою коксом лежанкою тісну печеру з книжкових полиць, наосліп і не без нахабства ступив туди, відважно занурився в тепле море своїх безнадійних надій, поринув на саме його дно і виринув, викинутий на поверхню грімкотливим вигуком:
— Сарданапал і Валтасар!
Розкрилюючи могутні, майже ведмежі обійми, котився на мене волохатим темним клубком професор Черкас, і тільки тоді я подумав, що нарешті справджується загадковий герб Сміянів-несміянів: в золотому полі волохатий ведмідь, а на ньому — безпомічна діва в короні. Ведмідь ось тут, він хоче сховати мене в своїх обіймах, а де ж діва в короні чистоти й краси, хто захистить її, хто порятує?
— Олексію Григоровичу, — пробурмотів я, — це справді ви? Я стояв перед дверима вашого дому і дивне почуття охопило мене: ось відчиню ці червоні двері і позаду лишаться цілі тисячоліття, а за дверима…
— Двері, двері, премудрості вонмем! — не дав мені договорити професор. — Роздягайтесь, Миколо, прошу, треба вас зігріти після морозу і після наших столоначальників. Бачили Паталашку?
— І Щирицю, і навіть рудого Терешка й чорного Ляпку. Саме попав на партійні збори. Вони завжди отак — зранку?
— Не знаю, за яким розкладом діє їхній гадючник, — пирхнув Черкас. — Не цікавивсь. В Псалтирі сказано: „Не засідав я з людьми лукавими і не приставав до підступних. Я ненавидів зборища злочинників і не засідав вкупі з беззаконними“ (26, 4–5). Та облишмо цих нікчемних валтасариків. Сідайте отут біля тепла, зараз питимемо чай і ви мені все-все розкажете про себе.
— Олексію Григоровичу! Що ж про мене? Головне: як ви? Я ж нічого про вас…
— У мене все прекрасно! Життя починається заново, як у Сарданапала. Ви ж бачите: всі мої книжки вже тут, навіть улюблене крісло. Це в мене вже втретє. Почалося в тридцять восьмому, тоді евакуація, тепер от буржуазна лженаука — і щоразу я втікаю, яко наг, яко благ, а мої незрадливі мовчазні друзі терпляче ждуть і — зверніть увагу! — завжди знаходиться добра душа, яка їх зберігає до мого повернення або, як оце тепер, до мого наступного трудовлаштування. Здається, цього разу я вже осів назавжди. Власне — тут, коли хочете, мої початки. В свій час я закладав цю агростанцію.
— Ви? Коли ж?
— Ну, це ще до нашої ери. В цих степах колись працювала наукова експедиція Докучаєва, в якій був учень нашого великого ґрунтознавця Вернадський. Згодом, коли я вже був доцентом університету святого Володимира в Києві і познайомився з Вернадським на нашій Дніпровській біологічній станції, він наштовхнув мене на думку створити в цих степах агростанцію для наукових спостережень за українським втраченим світом. Я вам покажу згодом лист Вернадського, де він пише, що вже немає тиші і немає могуття природних сил, які ще недавно були в степу, які ми знаємо з колишніх описів, хоча б таких, як у одному з сонетів Міцкевича. Ще лишалося життя підземне, невидиме, дрібне землерийне життя, загадкова діяльність дощових черв’яків, хробаків, комах, таємниче існування мікроорганізмів, одні з яких вглиблюються в ґрунт, Інші рвуться назовні. Доки не пізно, казав Вернадський, ученим треба йти в степи, перенести туди свої лабораторії, спробувати рятувати те, що не загинуло ще безслідно. Ось так і взявся я з своїми студентами на кошти губернського земства закладати оцю агростанцію. Назвали ми її пишно: „Половецький степ“, — була вона прекрасною базою для студентської практики і, звичайно ж, для серйозних наукових досліджень. Слід віддати належне більшовикам: вони не тільки зберегли агростанцію, а ще й розширили її, до ґрунтознавства долучилося й рослинознавство, тоді влаштовано невеличку ферму для вивчення корів сірої української породи. Ясна річ, з’явилися нові люди, щоправда, вчених не побільшало, зате був тепер директор, а в директора ж, відомо, — заступник, партійної організації тоді ще не було, зате комсомольська, профспілкова, жіноча рада, войовничі безвірники, профспілкова, жіноча рада, войовничі безвірники, тсоавіахім, всілякі комісії, групи, об’єднання, і все це засідало, метушилося, галасувало, переливало з пустого в порожнє, критикувало й самокритикувалося, заносило передовиків на червону, а відсталих на чорну дошки, випускало стінгазети» сплачувало членські внески, вносило гроші на допомогу в’язням капіталізму, на будову найбільшого в світі літака «Максим Горький»…
— У нас у селі тоді сміялися: дайте, дядьку, п’ятака на будову літака…
— Сьогодні часто можна почути: тоді панував повсюди ентузіазм. Не знаю, може, він справді десь потрібен. Ллє ентузіазм у науці? Сарданапал і Валтасар! Я приїздив сюди нечасто, та однаково ж з тривогою в душі спостерігав за цим химерним життям і вимушений був визнати, що загибель загрожує не тільки степам, а й людям, які тут живуть. Але чим я міг зарадити? В тридцять восьмому агростанцію перейменували. Що там якийсь половецький стен? Дали ім’я вождя, Це, мабуть, врятувало на якийсь час тодішнього директора. Але що могло врятувати таких, як професор Черкас? Найвидатніші діячі сільськогосподарської науки вже були знищені — Вавілов, Кольцов, Чаянов, Кондратьєв, наставала черга ординарних професорів і доцентів, тобто — і моя. Я не став ждати своєї черги, сів на поїзд, і поїхав туди, куди їздив не раз лікуватися, — на Кавказ. Там багато сіяли кукурудзи, ця культура дуже виснажує землю, мої ґрунтознавчі
