Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

Новий намісник губернатора Гієнні не був йому ворогом, він уже не міг собі такого дозволити. А Дамвіль, губернатор сусідньої провінції Лангедоку, був друг Анрі. Непохитно стояла над океаном, посередині довгого узбережжя, фортеця Ла-Рошель. Від неї навскоси на південь тяглась межова лінія: південніше від тієї лінії більшість населення була за короля Наваррського. Ці люди, правда, покладали на нього дуже різні надії, але їх була велика сила.

Найпростіші з-поміж них називали його просто noust Henric, та й годі, але вкладали в ці слова дуже багато: його щоденні зусилля й турботи в них перед очима протягом кількох років, і те, на що він витрачав гроші, й те, за що він підносив зброю, і саму його постать — вершника в камзолі з рубчастого оксамиту, і щоки, засмаглі, як у них, і погляд, лагідний, але твердий, і коротеньку борідку. Коли він проїздив повз них, вони почували, що їм живеться безпечніше: мир у країні, завжди такий хисткий, тепер укріпився по-справжньому. Інші — вчені чи бодай більш тямущі — часто розмовляли між собою про те, яка в короля Наваррського вдача. І вже тоді починали казати, що розум у нього швидкий, що поводиться він просто знаменито і прямує до своєї мети з великою мужністю. З такого тіста ліпляться найбільші державці, запевняли вони один одного, — і кожен сам був щиро в цьому переконаний, хоча й не без сприяння канцелярії королівства Наваррського.

Нею керував Морней, і в посланнях, які він розсилав по країні, він твердив, що всі добрі французи тепер з надією дивляться на його короля. Насправді багато їх починали так дивитися на нього тільки під впливом тих послань — і не лише у Франції, а й за кордоном, бо Морней засилав своє писання й до Англії. З нього Єлизавета і її двір, звичайно, дізнались чимало сприятливого про Анрі Наваррського. Як послухати Морнея, від теперішнього короля Франції небагато можна було сподіватись, та й від його брата, що й досі домагався королевиної руки й якраз гостював у неї. Морней навіть сам туди їздив, він один зробив більше за всю свою партію й розладнав шлюб Двоносого з англійською королевою — лише тим, що правдиво схарактеризував вертуна. Дипломатія не повинна допускати до непорозумінь. Коли вона добра, то тримається правди.

Ще одна думка розходилась по країні: спочатку в тій околиці, де вона зародилася, потім далі й далі. Її нібито висловив у розмові з іншим гуманістом новий мер міста Бордо: «Дедалі виразніше видно, що всі оці релігійні війни служать тільки тому, щоб розірвати Францію на частини».

Минулися вже ті часи, коли пан Мішель де Монтень говорив про це з Анрі Наваррським у якнайбільшій таємниці. Тепер він висловлював цю думку на весь голос і не тільки в книгозбірні свого невеличкого замку чи в ратуші міста Бордо, що обрало його своїм мером при якнайдіяльнішій підтримці губернатора. Він викладав її й письмово. З кімнатки у вежі його замку вийшла написана там книжка[137], і всі гуманісти королівства, читаючи її, утверджувались у переконанні, що поміркованість потрібна, а сумніви корисні. І перше, й друге було їм властиве, проте виявилось би згубним, якби гуманісти навчились тільки думати, а не їздити верхи й рубати мечем. Але так воно не було. Навіть Монтень пробув трохи у війську, незважаючи на свої незграбні руки; навіть він скуштував воєнного ремесла, бо розумів, що не можна віддавати його цілком у руки безголових людей. Треба знати: хто думає, той повинен і діяти; а власне — тільки той. І навпаки, за межами розуму починаються неподобства й страхіття. Чинять їх невігласи, яких їхня невгамовна дурість штовхає до насильства. Насильство їх вабить, бо вони тільки до нього й здатні. Погляньте, в якому стані наше королівство! Воно дичавіє, воно робиться болотом із крові та брехні, і ніяке чесне, здорове покоління не зможе вирости на такому грунті, якщо ми, гуманісти, не сядемо на коней і не візьмемось за мечі. Та ми про це подбаємо. Будьте певні, ми й на коней сядемо, й за мечі візьмемось! А над нашими головами, на найнижчій хмарі, з нами мандруватимуть по всій країні й Ісус із Назарета, й декотрі з еллінських божеств.

Пан Мішель де Монтень, знаючи собі ціну, посланцем передав королю Наваррському свою книжку, оправлену в шкіру, з витисненим на оправі власним гербом — щоправда, тільки на задній палітурці. На передній красувався герб Наварри, і в такому порядку був глибокий зміст, це означало: «Фама на мить зробила нас рівними, але я, ваша величносте, пропускаю вас уперед».

Той гордий дарунок промовляв і ще більше. Книжку надруковано в Бордо, звідки судна пливуть крізь бурі й штиль аж до далеких островів. А ця книжка, можливо, врешті-решт запливе навіть далі — крізь далину сторіч аж у безсмертя. І поперед неї, величносте, напевне летітиме ваше ім'я. Я щиро бажаю і одного, й другого, бо я ваш сподвижник і так самісінько, як ви, боротьбою й заслугами утверджую як окрема особа природжене право людини. Ваша величносте, мало хто так залежить від Фами, як ви і я. Той, хто хоче написати твір, що має жити довго, або сподівається догодити людським смакам ділами, не повинен зневажати слави.

Одне речення в книжці було підкреслене пером:

«Ті діла, що виходять за межі звичайного, можуть бути витлумачені вельми негарно, бо наш смак обурюється надміру високим, та й низькому ми теж опираємося завдяки нашому смакові».

Для Марго настала найсмутніша пора, хоч вона, побачивши, як насувається лихо, робила все, що могла, аби тільки його відвернути. Дуже довго вона нічого не помічала: в Нераку вона звикла до щастя й не чекала вже ніяких змін. Спочатку, коли панна Ребур донесла їй, що у Анрі справді почався роман