Заметіль - Ганна Хома

Адміністратор повільно піднялась з-за перегородки. Коли земля кожного ранку несеться тобі назустріч, мимоволі навчишся від неї відбиватись. Олена продовжила.

— Я можу бути коханкою вашого директора або його позашлюбною дочкою, звідки вам знати? Ніколи не говоріть до незнайомців «вимітайтесь». Декому це може не сподобатись. А дехто взагалі може образитись. Не слід ображати незнайомих людей, хіба вас цьому не вчили?

Можна було, звичайно, сказати: вибачте, я просто не маю куди йти, а навіть якщо й піду, то повернутись вже не зможу, бо не матиму сили. Можна все це сказати, але навіщо.

Олена сіла у темно-синій фотель з високою спинкою і дозволила собі розкіш розслабитись. За хвилину її викинуть геть, то чому б не використати цю хвилину сповна?

Адміністратор подивилась їй за спину.

— Ви вже тут, Сергію…

— Сергію, — не повертаючи голови, сказала Олена таким тоном, яким давно не дозволяла собі ні з ким розмовляти. — Спробуйте зробити мені гарячу і міцну каву. І спробуйте не розлити її, коли нестимете сюди. Сподіваюсь, що для охоронця це не занадто складна справа.

Оперативно працюють тутешні охоронці, нічого не скажеш: не встигли їх покликати, а вони вже тут.

Адміністратор аж підскочила:

— Що… що ви собі дозволяєте?

Вона не здогадувалась, що Олена зараз могла дозволити собі все. Коли ви стрімко падаєте в прірву, вас ніщо не може налякати, окрім самої прірви. А цей хвилинний перепочинок? Мине і забудеться.

Дівчина нервово усміхалась.

— Я перепрошую, Сергію Романовичу, зараз прийде охорона і…

— Нема потреби, Ларисо. Ви — Олена? Та сама Олена. Я впізнав вас за голосом. Я вже перестав сподіватись, що ви коли-небудь до нас завітаєте.

Є хвилини у житті, коли провалитися під землю — найкращий вихід.

Олена повільно обернулась. Ні, цього чоловіка вона ніколи в житті не бачила. Але голос… голос вона теж впізнала.

— Старший над телефонною трубкою і за сумісництвом охоронець радий вітати вас у нашому трішки божевільному домі. Я попереджав вас, що ми не подаємо кави, але цей випадок особливий. Прошу до мого кабінету. Ларисо, мене ні для кого нема.

Адміністратор від здивування ніяк не могла закрити рота.

Олена ще раз подивилась на незнайомця. Світлі очі, сиве волосся, світло-сірий светер з вилогами…

Вона пам’ятала, як у хвилину відчаю зателефонувала саме сюди. І наговорила стільки безглуздого та непотрібного, що самій дивно, як вона після цього всього сюди прийшла.

Просто їй здалося, що на другому кінці дроту не дуже повірили у її теревені.

— Гм… ви не схожі на директора медичного центру.

— А ви не схожі на тих, хто пише скарги. То що, мир?

Олена повільно підвелась з крісла, сподіваючись, що не впаде на підлогу у найбільш не відповідний для цього момент,

(Ніби бувають відповідні моменти для падіння.)

і обурено промовила:

— Ви навмисне замовили цю заметіль, щоб до вас було важче добратись?

Директор розсміявся.

— Якби я знав, що ви прийдете, я б домовився про сонце…

Він провів її до свого кабінету, всадив у зручне крісло і включив електрочайник. А тоді підійшов до акваріума і почав годувати… жабок?

Вона посміхнулась. Вперше за багато днів.

Чотири місяці після кінця світу.

Олена плакала. У неї нічого не виходило. Вкотре.

«Чіткі, фізіологічно вироблені рухи у суглобах зумовлюють плавність, гармонійність, синхронність і симетричність нормальної ходи,» — писали в одному мудрому підручнику.

Олена вчилася ходити на милицях і весь час, поки вчилася, думала, що обов’язково відшукає цей підручник і спалить.

Тепер вона вже знала, що обрала не найкращий спосіб померти. Обклеїти б усі стовпи закликами: «Самогубці! Ніколи не кидайтеся з вікон — в одному випадку із ста вас обов’язково врятують! Найефективніший спосіб вбити себе — ввести собі калій у вену. Попече, зате який ефект!»

— А що ви хотіли? — казав Нестор Остапович, радісно спостерігаючи за її невмілими спробами. Він взагалі останнім часом весь сяяв, коли бачив «хвору Мариняк». — Після таких переломів, та ще й ускладнених зміщенням, можна взагалі не встати на ноги. Це диво, що ви зможете пересуватись самостійно. Не скоро, але зможете.

— Не говоріть мені про дива. Той, хто за них відповідальний, міг би подумати, чи потрібні людям дива, за які треба платити так дорого.

— Цікавий вислів. Але ж ви, певно, бачили тих, хто ладен заплатити в сто раз більше за десяту частку такого дива.

— Тоді чому Він для них його не зробить?

— Диво на замовлення? Я б не відмовився від таких послуг.

Олена жбурнула милиці і важко опустилась на ліжко.

— Тоді чому я? Чому мені така честь?

— Може, ви теж когось колись врятуєте від неминучої смерті.

— А ви тоді що будете робити?

Лікар розсміявся, але враз спохмурнів.

— Що це за жінка, яка до вас приходить мало не щодня?

— Вона, здається, працює у вас у лікарні санітаркою, почула про мене і… думаю, у неї була якась особиста трагедія, може, навіть з дитиною, а що?

— Мені здається, що вона погано на вас впливає. У вас опускаються руки, з’являються якісь нездорові тенденції усе кинути і лежати та дивитися у вікно.

— Ви помиляєтесь. Вона просто піклується про мене, як про свою дитину. Що в цьому поганого?