Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан
– Так це ви— друзі Саші?
– Ми,– говорить Собака, не зводячи з кейсу похмільних очей.– Ми друзі.
– А що це ви тут,– питає дядя Роберт, намагаючись увійти до нас у довіру,– коньяк зранку п’єте?
Мені він після цього чомусь відразу перестав подобатися. Стоїть якийсь притирок із кейсом, пиздить тут.
– Та це вони,– показує Собака на нас.– Ви проходьте, сідайте. Може, чаю?
Чай Собака востаннє пив років два тому, ще в школі. А тут, бач, розбалакався.
– А де Саша?– стурбовано питає чувак.
І тут усі справді думають: «А де Саша?» Якось так сталося, що в останні кілька днів про нього всі забули, я так точно, якось так трапилося, що в кожного своя запара, свої проблеми, ну, знаєте, як це буває,– закручуєшся у справах, а потім раптом виявляється, що не знаєш навіть, де твої друзі позникали.
– Може, на заняттях,– кажу невпевнено.
– Ні, я там уже був,– говорить дядя Роберт.– Мені сказали, що у вас занять уже тиждень як немає.
– Серйозно?– перепитую.
– Так. Порадили тут пошукати, у вас.
– Ну, це правильно,– говорить Вася, щоб якось його заспокоїти.– Правильно. Де ж його ще шукати.
– Собако,– продовжую розмову я,– а на футболі його з вами не було?
– Ні,– каже Собака.– Хоча, у принципі,– він звертається безпосередньо до дяді Роберта,– я там знепритомнів, тож добре не пам’ятаю, може, і був.
– А що трапилося?– питаю я.
– У Саші біда,– каже дядя Роберт і сідає при вході на свій кейс. Я ще думаю, що він насправді в нього порожній і він його замість стільчика носить.
– Що за біда?– питаюсь.
– З батьком.
– Так у нього ж немає батька,– дивуюся я.– У нього ж вітчим.
– Він йому був як батько,– каже дядя Роберт.
– Та ну,– раптом говорить Собака,– батько і вітчим— це зовсім різні речі. Хоча,– додає,– у принципі, один хуй.
– Почекай,– перебиваю я Собаку.– А чому— був?
– Він загинув,– каже дядя Роберт.– Позавчора.
– Як загинув?
– Застрелився.
– Як?
– У нього рушниця була.
Про рушницю Карбюратор розповідав. Він загалом про своїх батьків говорити не любив, але щось десь усе-таки розповідав, там у нього все якось поморочено виходило: його батько їх покинув, коли він іще зовсім малий був, потім з’явився цей чувак, з рушницею,– Карбюратор говорив, що він просто кінчений, що він постійно бухає, ходить і відстрілює навколо їхнього будинку все живе, час від часу його забирають, але потім відпускають на волю, разом із рушницею, якийсь у них там зовсім Дикий Захід виходив, як послухати Карбюратора. Ще він розповідав, що в його вітчима не було однієї ноги, не від народження, звичайно, не те щоб він був якимось патологічним виродком, йому її просто одного разу відрізали, це ще був совок, але для вітчима вже почалася його персональна громадянська війна, з якої він і повернувся на протезі. Цю історію Карбюратор розповідати любив, він смакував деталі, зображав усе це в ролях, одне слово— історія йому подобалася. Як я вже сказав, вітчим весь час тягав за собою рушницю, гарну колекційну, якщо вірити Карбюраторові, рушницю, їх там ніби була ціла компанія безумних мисливців за скальпами, ліцензій у половини з них не було, але хтось із них працював у районній прокуратурі, тож вони могли хоч на панцерниках ганяти, жодне даі їх би не спинило. Полювали вони цілий рік, на сезони не зважали, просто набухувалися, брали мінтовський бобік і гнали в степ, у бік російського кордону, а оскільки, повторюся, совок іще тримався своєї купи, то кордону жодного й не було, вони просто гнали, наскільки їм вистачало бензину, а потім, заглохнувши десь посеред ярових чи там озимих, як могли добиралися додому, замість трофеїв тягнучи на плечах одне одного. Мені ця історія теж подобалася, я не розумів у принципі Карбюратора. «У тебе,– казав я йому,– такий прикольний вітчим-їбанат, що ти на нього женеш, краще б з’їздив із ним, привіз би шкіру якого-небудь мамонта»,– я собі міг уявити таку поїздку, це вони так могли гнати, в принципі, до самого Каспію, як червоношкірі у преріях, вибиваючи по дорозі всю навколишню фауну, а, вже виїхавши до Каспію, набити там цілу гору верблюдів, чи хто там на тому Каспії водиться, і назад, прикольно. Але Карбюратор таких речей не любив, а може— любив, лише не подавав виду. І ось одного разу, під час чергового забуху, їхня п’яна компанія виїхала в поля, і десь там вони заглохли, тож мусили стати на ніч.
А вранці на них наткнулися комбайни, оскільки були жнива, не сезон, знову ж таки, і застрягли вони десь просто в покосах. Комбайни їхали, розтягнувшись на пару сотень метрів, і раптом перед ними з’явилися червоношкірі, точніше— червонопикі чуваки з рушницями. Принаймні я собі це саме так уявляю. Ближчий комбайн, який ішов просто на них, почав звертати, й тут йому забилася косарка, тож комбайн зупинився, звідти виліз чувак і, боязко обзиваючи мисливців, почав лізти ногою просто в пащеку свого сатанинського агрегату, намагаючись пробити тромб, що виник. Карбюратор нам потім на схемі показував. На схемі, принаймні, це виглядало страшно, я вже не кажу про техніку безпеки. Ну, але хто ж заради цього буде глушити комбайн, усе-таки битва за врожай, усяка така фігня, що тут говорити. І ось мисливці, котрі ще й далі відчували себе на полюванні, раптом вирішили допомогти комбайнерові, не знаю, може, у них там совість озвалася, хоча навряд, мабуть, їм просто було по приколу впоратися з таким монстром, як сільськогосподарський комбайн «Нива». «“Нива”, “Нива”!»– кричав Карбюратор, йому в усій цій історії, очевидно, подобалася велика кількість техніки, і цей його кумарний вітчим теж поліз своєю ногою й навіть пробив