Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан
– Правильно.
– Але щоб більше такого не було, ясно?
– Ясно.
– Значить, так,– каже Микола Іванович,– ось твій паспорт, ось твій пасок.
– А шнурівки?
– От, блядь, забув. Ну, все одно— вертатися. Значить, так,– він, схоже, сам не знає, що йому треба.– Бачиш лампочку?
– Бачу.
– Вона розбита— бачиш?
Я дивлюся вгору. Справді— розбита.
– Бачу,– кажу.
– От, давай— викрути її. А то я туди не вилізу. Роки МОЇ вже не ті.
– Викрутити?– перепитую.
– Викрути.
– І все?
– І все.
– І можна йти додому?
– Ну, ні,– каже Микола Іванович.– До вечора пересидиш, щоби ніхто нічого, а там— пиздуй, куди хочеш.
– До вечора?
– До вечора,– каже Микола Іванович.– Бери, лізь.
Він підставляє мені роздовбану розкладну драбину, залиту вапном і фарбою, і відступає вбік. Схоже, боїться, аби я на нього не впав. Я нерішуче тупцяюся, але вирішую лізти, усе-таки цей Микола Іванович не такий уже й гівнюк, гівнюк, звичайно, але не такий уже, паспорт мені принаймні віддав, хоча шнурівки й заникав. Я лізу нагору й розглядаю зблизька лампочку, вона не просто розбита, це якась упосліджена лампочка, теж уся у вапні й фарбі, уже не знаю, хто в них тут ремонтом займається, але до електрики він, схоже, ставиться з ненавистю.
– Ну, що там?– питається знизу Микола Іванович.
– Порядок,– кажу.
– Який порядок?– кричить Микола Іванович.– Ти давай, підарас малий, викручуй її. Мені тут немає коли з тобою тріпатися.
І тут десь у глибині приміщення, за стіною, лунає постріл, потім іще, потім черга з калаша, справжня тобі перестрілка, я ледь не валюся зі своєї драбини. «Ну,– думаю,– да». Микола Іванович теж, очевидно, стрьомається, вихоплює «макарова» і зникає в глибинах паспортного столу. А я лишаюся на розкладній драбині. Постріли затихають. «Що ж це таке?»– думаю я, пробую далі відкрутити лампочку, і раптом мене б’є струмом, я знову ледь не валюся на підлогу. «Їбав я ваше роведе,– кажу,– із паспортним столом включно»,– спускаюсь із драбини й виходжу з кімнати. Ліворуч починається свіжовимитий коридор, праворуч якісь двері. Я повертаю ручку. Двері відчиняються. За ними— подвір’я паспортного столу, біля дверей стоїть біла «волжана», і все, більш нікого, жодних відвідувачів, жодних паспортисток, жодних вишок із кулеметниками й колючим дротом. Я виходжу і стаю біля дверей. «У принципі,– думаю,– вони можуть стріляти й без попередження». За дверима знову лунає постріл. Я йду до воріт, відчиняю хвіртку і їду додому.
8.30
На кінцевій тридцять восьмого стоїть Вася Комуніст, стоїть біля кіосків і притримує руками джинси.
– Привіт,– кажу,– що з тобою?
– Та,– відповідає Вася,– від поїзда відстав. Де твої шнурівки?
– А, загубив.
– Ясно,– підсумовує Вася і пропонує:– Вип’ємо?
– Ага,– кажу,– тільки я без бабок. Микола Іванович усе забрав.
– Який Микола Іванович?– перепитує Вася.
– Плоскіх,– кажу.
– Який-який?
– Плоскіх.
– Ясно,– знизує плечима Вася,– ну, ходім, у мене є. А чим оце від тебе пахне?– питає він знову.– Невже коньяком?
– Клопами,– відповідаю.
– Якими клопами?
– Довго розповідати.
– Ясно.
– Як твій бізнес?– питаю я, коли ми вже взяли.
– А,– каже Вася,– ніяк. Вирішив підв’язати.
– Що так?
– Та ти розумієш,– намагається пояснити Вася,– у цій країні чесно займатися бізнесом неможливо. Ще й бакс блядський скаче.
– Ясно,– кажу.
8.47
Удома ми знаходимо нашого друга Собаку Павлова.
– Привіт,– каже Собака, мов так і треба,– ви що— побухати принесли?
– Побухати, Собако,– повторює за ним Вася,– побухати.
– А що саме?– принюхується він.– Невже коньяк?
– Хуяк,– кажу я йому.– А ти де був?
– На футболі,– каже Собака.– Учора цілий вечір там протовклися, і хоч би яка радість.
Ну, і ми вже нікуди не виходимо, усе-таки давно не бачилися, є про що поговорити, що вже там.
– Собако,– цікавлюсь я,– а як хоч зіграли?
– Хто зіграв?– не розуміє Собака.
Частина 1. Чиєї смерті ти хочеш насамперед
9.15
Ця лірична історія починається з того, що перед нашими дверима з’являється чувак у синьому плащі, з пластиковим кейсом, і довго крутить у руках папірець, дивиться, чи правильна адреса, чи туди він потрапив, чи ніхто його не намахав, коротше— понурий, зневірений чувак, ще кейс цей, узагалі— не знаю, де такі люди беруться і куди потім їх списують. Нарешті він зважується, стукає у двері, заходить і бачить всіх нас— мене, Васю Комуніста й нашого друга Собаку, від нас пахне ранковим бухлом і вечірньою блювотою, ранок трудового дня, одним словом. Чувак знову починає крутити в руках папірець.
– Ти хто?– питає Собака, він найбільше з нас трьох лякається, оскільки після вчорашнього прощання слов’янки, себто після того, як він рибиною вислизнув із неумілих рук Вови й Володі, саме на його коротко стрижену голову мали б посипатися неприємності, ось він і думає, раптом це за ним, хтось із редакції, скажімо кілер, хто їх знає, хто там у цих підарасів у штаті є, газета багата, могли, в принципі, винайняти за погодинним тарифом найманого вбивцю з колишніх інтелігентів, скажімо, він там іще вчора працював інженером в інституті, а тут дефолт, і безробіття, і велика країна розвалилась на шматки, ось він і пішов у кілери грачувати, Собаку стрьомає, це вже точно, і в кімнаті западає мовчанка.
– Мене звати Роберт. Дядя Роберт,– каже чувак, ховаючи нарешті папірець.– А де Саша?
– Яка Саша?– питаю я. Може, я щось пропустив і в нас тут устигла завестись якась Саша. Тоді це наш спільний кілер.
– Ну, Саша, він же з вами має жити. Це ж,– говорить він, знову дістає свій папірець і починає його нервово крутити.
«Він?– думаю я.– Вона що— гермафродит, ця Саша?»
– Ну, Саша,– благально говорить дядя Роберт.– Він же цю адресу вдома лишив, сказав, що тут живе. І про вас розповідав, ну, описував вас, я вас отакими й уявляв собі,– говорить він і дружньо посміхається.
«Такими?– думаю я.– Це якими ж? Обриганими?»
– А,– першим здогадується Собака.– Це він про Карбюратора говорить, про Сашу.
– А, ну точно.
Усі якось раптом попускаються, виявляється, що ніякої Саші тут усе-таки не було, а це вже добре. І цей йобаний дядя Роберт, схоже, таки не кілер, хоча й чогось хорошого сказати про нього теж