Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
— Пане меценасе, — лише відчинила ротика Неля, як доктор Гук чемно перебив її:
— Нелюню, я сказав уже все, що знав на цю тему. Зрештою, як бачу, не всіх зацікавила моя лекція, — зробив натяк на тітку Клавду, що переглядала найновіше «Діло».
До Нелі при вікні підплив вальсовим кроком Безбородько:
— Що ви ще хотіли знати, Нелюсю?
— Хочу знати, як називається оте дерево навпроти! — поглузувала собі з швагра Неля.
Безбородько вдав, що прийняв її слова за добру монету, так баглося дуже поговорити йому з нею сам на сам.
— Це, Нелюсю, модрина звичайна. Латинська назва її — ларікс десідуа. — Неля мала враження, що йому хотілося просто зачепити її на розмову. — Одиноке шпильчасте дерево, яке на зиму ронить свої шпильки. З нього дістають так звану венецьку терпентину[41]. А ви знаєте, як його називають в народі?
— Не знаю, — недбало відповіла Неля. Найменше цікавило її, як у народі називають ларікс десідуу.
— Називають ще його льон-дерево. Мабуть, від його шовкових шпильок ця назва. Гарно, правда? Модриш, мудрина — на Гуцульщині. Червоний смерек — на Лемківщині. Чубатник, ярмиш.
Тепер Неля спитала щиро:
— А звідки ви це знаєте, швагре?
— А фармакологія?
— Хіба там подають і народні назви?
— Деякі подають, а крім того, гарна швагерочко, ми теж трохи читаємо. Нелюсь, я маю претензії до вас.
— Які?
— Ви не догадуєтеся? Ми запили з вами брудершафт, а ви надалі мені викаєте.
— Я просто забуваюся, — затріпотала віями, ніби мініатюрними віяльцями. — Певно, ми з вами давно на «ти». Що мені сказати, аби дати доказ, що ми на «ти»?
— Скажи, що ти мене трохи любиш.
— А я тепер усіх люблю.
— Як ти сказала?
— Можу повторити: я тепер усіх люблю і тому тебе теж.
— Всіх?
— А хіба це погано? Адже Христос наказував і ворогів своїх любити.
— І Сулімана любиш?
— Так. Сулімана теж. Дивак. Я колись не могла дивитись на нього, але тепер мені однаково. Так усе інакшим видається, коли людині однаково. Тобі не знайомий такий душевний стан?
— Я хочу знати, за що ти Сулімана любиш. — Серце калатало Безбородькові так, що заважало нормально віддихати.
— Я ж тобі говорю. Він був колись поганий до мене, а тепер став дуже добрий…
— А чим він був поганий для тебе? І взагалі, як це маклер може бути добрим чи поганим до тебе, панни Річинської?
— Я не хочу про це говорити, Фільку, — вперше назвала його Неля по імені. «Вона могла бути моєю жінкою, і десять разів на день могло звучати моє ім'я в її устах. Боже, який це чорт поплутав мені так карти?»
— То Суліман добрий для тебе?
— Я ж сказала, що навіть дуже добрий.
— І цього тобі вистачає? — відчув у собі — яка ганьба! — почуття ревнощів до сина сліпого Мордка. — Однієї, і то проблематичної, доброти вистачає тобі, щоб любити таку гидоту, як Суліман? Так, Нелюсь? Бійся бога, дівчино, скажи щось, бо я нічого не розумію.
— А тут нічого й розуміти, мій швагре. Для тієї любові… ти не станеш перечити, що існують різні… гатунки чи роди любові… тож кажу, для тієї любові, що її маю для Сулімана, вповні вистачає… однієї доброти.
— Хай мене грім поб'є, як я що-небудь розумію. Кругом загадки. Скажи мені бодай, що має означати «тепер я вже всіх люблю»?
— Ой швагерку, дозволь мені мати хоч один маленький секрет.
Подивився на неї допитливо:
— Це не маленький секрет, і боюся, що не одинокий.
— Звідки ти таке взяв? Чому, чому думаєш так?
— Ти нещира.
— Може, воно й так, але знайди інше слово. Нещира — то майже те саме, що брехлива. А я не хотіла б ані бути такою, ані щоб мене за таку вважали. З тобою ж — правда? — ми ніколи не були надто сердечними й відкритими.
— Не з моєї вини, — сказав шорстко, — я, крім того, що чоловік твоєї сестри, ще й твій опікун.
Останні переживання загартували Нелю. Життя навчило вже її, що спротив поплачує більше, ніж сліпа покора.
— Ти говориш неправдоподібні речі. Який ти мені опікун? Я ж тебе не просила про це. Щось не пригадую собі, щоб і суд наставляв тебе моїм опікуном. Зрештою, я вже де-факто і де-юре повнолітня, швагерку!
— Ти забуваєш, що я поки що єдиний мужчина в родині.
Тоді сказала Неля, чого Безбородько найменше сподівався:
— Мабуть, твоя одинокість недовга.
Не встиг попросити пояснення, коли увійшов вуйко Ілакович. Дійсно, що за фатальний день на гості! Нелегка роль господаря дому, але що поробиш?
— А, вітаю, вітаю вуйця, прошу, прошу ближче!
— Моє шанування. Як маєш ся, доктор? О, і пан меценас тут. Цілую ручки, Гелюню, цілую ручки, кузино! Добрий день, дівчатка! Як самопочуття, Катрусю?
Ілакович розгублено шукав, де б йому присісти, хоч вільний стілець стояв поруч з ним.
— Панство чули, — вийняв з бічної кишені пімняту газету, — маємо новий друкований орган у Нашому. Прошу: відповідальний редактор Йосиф Завадка! Не знаю, чи той редактор вміє підписатися. Гумористика!
Гук узявся пояснювати Олені, якій, очевидно, в голову не укладалося, як може одна й та сама особа редагувати газету й не вміти підписатись:
— По-перше, пані добродійко, це липовий редактор, так званий зіцредактор, а по-друге, я не раз говорив уже про це: настав вік демократизації.
Безбородько, посадивши на стілець Ілаковича (ще тільки його бракувало тут), знову підійшов до Нелі. Забила йому нового цвяха в голову: як мав розуміти її слова «твоя одинокість недовга»? Виглядало це на простий натяк, що його гарна швагерка збирається заміж виходити, але за кого?
Підійшов до Нелі. Нахилився над нею, щоб спитати на вухо, хто той щасливець. Та тут залоскотав йому ніздрі мигдалевий запах її волосся. Не стримався, дурень, — черкнув губами кінчик рожевого вушка. І зіпсував усе.
Неля знизала плечима й мовчки пішла на своє давнє місце на тапчані.
Тим часом Гук розводив свої теревені про загрозу демократизації світу:
— Це не тільки в нас, прошу панства, а взагалі явище це спостерігається на всій кулі земній.
— Правда, правда, — завторувала йому Олена, чим знову визвала вибух досади у Зоні.
— Та що мама притакує? Що
