Ще літо, але вже все зрозуміло - Василь Карп'юк

З дев’ятого класу до четвертого курсу працював за токарним верстатом, за яким тато й досі працює. Тоді точив з дерева різні ужиткові сувеніри. В міжчассі появилася не дуже вдала з вигляду, але практична книжкова полиця, всілякі скриньки тощо.

Апогеєм мого майстрування стала перемога на районній олімпіаді з трудового навчання. А тут уже кілька літ, як міська робота, і я нічого руками не роблю. Така туга, така туга.

Звісно, коли буваю у батьків, роботи дають, але більше такої, як рубання дров чи косіння трави. Ще тато завжди викликає мене, коли треба від стайні вивезти купу гною на дальший город. Для цього маємо вилами перекидати купу на вантажівку, відвезти, а потім розвантажити. Це теж хороша робота, але іншого плану. Мабуть, більш доступна й більш поширена.

А робота з деревом трохи глибша й тонша. Звісно, зробити стілець — не вирізьбити таріль, але й то треба хотіти вміти, аби змогти. Не для мистецької вартості, не для музеїв чи вітрин, а для себе. Бути столяром чи теслею — це вже вибрати професію. Мабуть, саме таку й вибрав би, якби не почав писати. Але якби не почав писати, то не написав би про це.

Найдивніше стає, коли все відбувається так, як має бути. Цього разу також було дивно, коли першого грудня у Брустурах почав налітати сніг. Від самого ранку сік дрібний дощ, а з обіду перетворився на білу крупу. Спочатку не дуже рясну, але дуже радісну для ока. Якийсь час біліло лише повітря, а земля лишалася суворою і жовто-чорною. Але з часом сніг приймився. Коли ти вже можеш лишити на снігу слід, то це, найперше, слід зими.

На зиму завше чекається найбільше. Зима — найістотніша переміна в усьому році. У ній найбільше несподіванки, а відтак найгостріші емоції.

Сто або двісті років тому на зиму найбільше чекали діти й бутинарі. Діти — зрозуміло, бо передчувають усілякі забави, а невдовзі й свята. А бутинарі — чоловіки, що покидали свої домівки на всю зиму й ішли високо в гори рубати смереки. Ще з осені вони робили в лісах ризи — встеляли дошками природні рови, пробиті весняними водами з верхів аж до рік у підніжжях. Так утворювалися рівні канали для спуску колод.

Праця була важкою, а тому й звичною. Очевидно, зимова пора була корисна тим, що коли ризи покривалися снігом, то смереки легко сходили вниз. Крім того, робота йшла живо — бутинарі в праці грілися. Незручність була лиш у тому, що замети сповільнювали ходу, тому не всі верталися додому живими — часом могла придавити смерека. А вночі довкола зимівок вили вовки.

Зараз бутинарів і вовків нема. Відтак, прихід зими став удвічі менш бажаним. Мабуть, тому вона у щоразу скромнішій вдяганці й якась не така, як навіть кілька років тому. На зиму чекають лише діти. Все з тих самих причин, бо зима — це радість, як і всі зміни, що є в природі.

Якщо дуже не хочеш нічого робити, то не роби. І якщо чогось одного не хочеш — теж не треба. В гонитві за достатком і ситістю ми хибно сформулювали своє ставлення до праці. Відтак помінялися плюс і мінус, тому часто б’є струмом чи стаються замикання, або просто неприємно тліють кабелі.

У такі хороші зими, як тепер, у горах до хати на ніч брали не лише малих телят і ягнят, а й лопату. Вона ночувала в сінях. Сокира під ліжком цілий рік давала певність, що можна при потребі захиститися. Лопата в сінях давала певність, що можна буде вийти з хати і прокласти собі дорогу до криниці, стайні, дровітні.

Недарма й нині по селах свійським тваринам дають імена. Не домашнім — котові й псові, а саме свійським — корові, коневі, поросятам. Старі люди часто люблять говорити з тваринами. Збоку це може видатися дивацтвом чи безглуздям, але якщо поспостерігати довше, то розумієш, що таке спілкування взаємне. Ставлення до тварини не як до звіра, а як до тварі, себто створіння такого, як ти. (В гуцульському діалекті обличчя означується словом твар.) Тому і малих телят, і ягнят брали до хати на холодні ночі.

Коли цар Давид уподобав дружину одного свого воїна і ліг з нею, то потім відправив її чоловіка на війну і наказав командирові війська, аби цього воїна кинули вперед, щоб його вбили. Так він зумів «законно» взяти цю жінку собі в наложниці.

Коли так сталося, до Давида прийшов пророк і розповів, як жили два брати. Один був дуже багатий, а інший — дуже бідний. У багатого було багато овець, а в бідного — лиш одна, яку він любив, як і своїх дітей. Та коли до багатого навернулися гості, він пошкодував свого скоту, а взяв братову овечку і її зарізав для гостей.

Після цієї розповіді Давид скипів, мовляв, того багатого треба покарати. Тоді пророк мовив, що багатий — це сам Давид, коли забрав дружину свого воїна.

Але нам важливе тут сердечне поводження з овечкою, яка була єдиною. Тому й дорожив нею бідний брат. У гонитві за достатком і ситістю ми хибно сформулювали своє ставлення до праці. Воно було добрим, коли сокира лежала під ліжком, а лопата стояла в сінях, бо ти на них покладався, а не