Ще літо, але вже все зрозуміло - Василь Карп'юк

Так думав тоді, але так і не дописав. І листів до тієї подруги більше не було, хіба якісь повідомлення. Може, справді треба було дочекатися цієї осені. Подивимося, якою буде її відповідь. «Осені чи подруги?» — спитаєте ви. «Хоча б чиясь…» — відповім.

От тобі й на! Хоч ніби й нічого. Але таки довелося знову вставати рано-рано, йти через усе місто на автостанцію і сідати на один з перших автобусів із Франківська до Коломиї. Бо вчора не вийшло поїхати, як зазвичай їду в п’ятницю після роботи, тому мусив нині. А конче треба, бо вдома є робота.

Ще сутінки, двірники замітають вулиці, але на вокзалі рух. Добре, що був автобус і швидко поїхали. Поступово розвиднювалось і вже хотілося дістати книжку для читання, але за кількадесят кілометрів до Коломиї трохи затуманилось. А потім чимраз більше. Так що водій бачив попереду не більш як на десять метрів. Тому їхав уже повільніше. Але я ж заздалегідь вибрався, тому навіть якщо поїздка триватиме довше, ніж зазвичай, то все одно встигаю на автобус «Коломия — Шипіт», який рушає на гори о дев’ятій.

Вийшов на автостанції в густу мряку. На дев’ятій платформі, де має бути мій транспорт, уже зібралося трохи людей. Ще досить рано, а вони вже скупилися і готові вертати додому. В суботу в Коломиї великий базар, тому найбільше їдуть на закупи саме в цей день. У дитинстві мама теж возила нас із сестрою до Коломиї купувати новий одяг перед святами чи школою саме в суботу. В цей день є все і кожен купує, що кому треба.

Он у колі п’ятеро людей, а перед них на землі лежать мішки і рухаються. Всі вони придбали малих поросят. З-під одного мішка вже потекло. Що ж — природа! А он і з-під другого… Колоритне буде товариство, подумалося. Це чотири старших чоловіки. Трохи втомлених часом і роботою, зморшкуватих. Двоє з них курять. І жінка років за тридцять. Ще молода ґаздиня. Могла й чоловіка чи тестя відправити по порося. Але ні — сама йде. Не встидається. Бо коли доходить до того, що треба ковбасу їсти, то ніхто не встидається. Так казав наш сільський ветеринар, коли мене підлітком уперше залучили до оперування свині.

Напівлежма клали драбину, витягували на неї свиню, задні ноги прив’язували до драбини, а передні тримали. Одну я, а іншу — тато. А ветеринар вирізав кортячки. Коли вони є, то свиня хоче до кнура, нервується, носиться царком (відгороджене місце у стайні) і худне. А коли вирізати кортячки, то свиня спокійна і сало на ній наростає на долоню. То так є у всьому: якщо хочеш ковбасу їсти, треба спочатку багато натрудитися для того, і не завше ця праця приємна.

А он підійшли ще дві жіночки. Старша — з двома великими пакетами, а молодша — на підборах, в одній руці сумка, а іншою тримає на плечах рулон лінолеуму. Ще й рюкзачок має на плечах. Якось дивно, бо в нас із рюкзаками ходять лише діти до школи і чоловіки на полонини по бринзу.

Тут надходять і чоловіки. Але не з рюкзаками, бо ж не на полонині, а зі спортивними сумками і всілякими інструментами. Видно, вертаються з будови. Може, з Москви. Чоловіки мають по пляшці пива, дарма що прохолодно і мряка. Тільки-но поставили сумки та інструменти на лавки, відкорковують пиво і п’ють. Вони міцні й суворі. Без сумніву, раді, що вертаються додому, але якось не випадає цю радість виказувати. І так ясно, що радісно.

А тут жінка читає. Нічого собі! І не просто в автобусі сидячи, а таки прогулюючись по платформі. І не просто книжку, а іноземною мовою. Я не вдержався, щоб не підгледіти. Авторку звати ніби Сьюзен Салс, а в назві щось про Ісландію. А он ще одна жінка з рюкзаком! Нічого собі! Та ні. То перша їй віддала. Щось я заплутався. От і автобус під’їжджає. Аж ні! То автобус на Акришору. І всі люди, які були довкола — названі і не названі, зайшли до салону. Лиш я сам зостався. А година вже дев’ята. Щось тут не те. Я вже спочатку про це підозрював, хай якими рідними здавалися всі ці люди, але нікого з них раніше не бачив. Тішив себе, що, може, вони з Прокурави, Шипота чи інших сіл, через які проходить мій автобус. Але ні. Всі вони були з Акришори. Трохи в інший бік.

Де ж мій автобус, на який я так старався встигнути? Контролер сказав, що не буде. Кілька років тому в кінці Брустурів перед Шипотом поставили новий міст. Але металеві листи, якими мали встелити проїжджу частину, продали. Так люди кажуть. Натомість вистелили дошками. Дошки, природно, прогнили, і тепер на мосту дірка, тому автобус їхати не може. Шипіт відрізаний від транспортного сполучення. І це таке зараз, у наші дні. З району сказали, мовляв, шипітські люди не дали ліс у підпорядкування державного парку, то нехай самі ставлять. Така загальна ситуація. А моя ситуація така, що в 9:35 є автобус на Космач. Ну нехай.

Ще пішов у магазин, купив два хліби додому, потім зайшов у вокзальне кафе «Хвилинка», замовив каву і нарешті почав читати. Знову Микола Яновський. Гарно його читати дорогою додому чи вдома. Повість називається «Гірське серце». Про лісників, бутинарів, мосяжників… Так зачитався, що ледве встиг на космацький автобус, і ще в ньому трохи дочитував. А коли вийшов на роздоріжжі в Прокураві, то подумав, що, може, таки добре, що мого автобуса не було. А то коли йду з роздоріжжя пішки, то все виходить ввечері. А тут така гарна тепла сонячна погода. Не те що в Коломиї. Навіть не знаю, чого там така мряка.

Річка шумить, листя літає в повітрі і лежить на землі. Горби усміхнені від сонця. Вдома