Правда - Террі Пратчетт
Вона відкрила рота для відсічі, але мозок уже зробив підрахунок.
— Долар на день? — перепитала вона.
— Навіть більше, якщо замітки будуть довгі й цікаві, — палко промовив Вільям.
— Для отого твого новинного листа?
— Так.
— Долар?
— Так.
Вона з недовірою зміряла його поглядом.
— Ти ж не можеш цього собі дозволити, хіба ні? Я думала, ти сам заробляєш тільки тридцять на місяць. Ти казав дідусеві.
— Дещо змінилося. Хоча, правду кажучи, я ще й сам не до кінця розумію, в який бік.
Вона продовжувала з сумнівом дивитись на нього, але природний для мешканців Анк-Морпорку інтерес до отримання, хай у далекій перспективі, певної суми грошей явно перемагав.
— Ну, я дійсно іноді чую про різні події, — почала вона. — А писати про це… Що ж, гадаю, це пристойна робота для дівчини? Писати — це ж щось культурне.
— Е-е-е… Так, щось на кшталт.
— Я не хотіла б займатися чим-небудь… непристойним.
— О, я певен — це цілком пристойно.
— І Гільдія не повинна бути проти, авжеж? Зрештою, ти робиш це не перший рік…
— Слухай, я — це інша справа, — сказав Вільям. — Якщо Гільдія буде проти, їм доведеться мати справу з Патрицієм.
— Що ж… Добре… Якщо ти певен, що це прийнятна робота для молодої дівчини…
— Тоді приходь завтра до друкарні, — сказав Вільям. — Гадаю, нам треба випустити наступного новинного листа вже за пару днів.
Це була бальна зала, усе ще вбрана в червоне та золото, але більшою частиною занурена в напівтемряву, в якій привидами височіли загорнуті в савани канделябри. Вогники кількох свічок у центрі зали тьмяно відбивались у настінних дзеркалах; колись, можливо, ті дзеркала непогано підсилювали освітлення, але з роками їх повкривали незрозумілі плями, і відображення свічок здавалися слабкими спалахами глибоководних організмів, видними через хащі водоростей.
Пан Шпилька дійшов до середини кімнати, коли помітив, що чує лише власні кроки. Пан Тюльпан, непомітно змінивши курс у сутінках, уже стягував покривало з якогось предмета, притуленого до стіни.
— Так. Зараз… — почав він. — Е, та це реальний скарб! Я так і знав! Справжній, мля, Інтагліо Ернесто! Бачиш ось цей перламутр?
— Зараз не час, Тюльпане…
— Він зробив їх тільки шість штук! А тут, не повіриш, його навіть не настроїли…
— Прокляття, ми маємо виглядати професіоналами зовсім в іншому!
— Може, ваш… колега хотів би отримати це на пам'ять? — почувся голос із центру кімнати.
Там, навколо запалених свічок, але на віддалі від самого світла, стояло з півдюжини крісел. Це були старовинні крісла з високими спинками, вигнутими ззаду і згори у вигляді глибоких арок. Слід було вважати, що такі форми призначалися для захисту від протягів, але наразі головним, що вони давали людям у кріслах, була глибока і надійна тінь.
Пан Шпилька уже бував тут і належно оцінив задум. Людина в центрі освітленого кола не могла бачити нікого з тих, хто сидів у кріслах, але сама була цілком на видноті.
Тепер йому спало на думку, що таке розташування крісел означало також неможливість для людей у кріслах бачити одне одного.
Пан Шпилька був щуром. Така характеристика його цілком влаштовувала: щурі таки мають чимало рис, якими можна пишатися. А ідея з кріслами та свічками була вигадана кимось, хто мислив так само, як він.
Одне з крісел сказало:
— Можливо, ваш друг Нарцис…
— Тюльпан, — сказав пан Шпилька.
— Можливо, ваш друг Тюльпан бажав би отримати частину гонорару у вигляді клавікорда?
— Це не клавікорд, це верджиналь! — прогарчав пан Тюльпан. — Одна струна на ноту замість двох, мля! Називається так, бо на ньому грали юні, мля, панянки!{12}
— Та що ви кажете? — здивувалось одне з крісел. — Я думав, це просто старе піаніно!
— Старе піаніно для юних панянок, — примирливо сказав пан Шпилька. — А пан Тюльпан не колекціонує предмети мистецтва. Він просто… на них знається. Ми отримаємо гонорар камінцями, як і домовлено.
— Як бажаєте. Будь ласка, увійдіть у коло…
— Клавікорд, мля, — пробурмотів пан Тюльпан.
«Нова фірма» ступила під перехресні погляди невидимок у старовинних кріслах.
Ось що ті побачили.
Пан Шпилька був худий, низенький, і, відповідно до свого прізвиська, здавалося, мав дещо непропорційно велику голову. Якщо його можна було назвати ще якось, крім як щуром, то його слід було б назвати «акуратистом»: він мало пив, уважно вибирав собі їжу і вважав своє тіло, хоча й дещо недосконале, храмом. Він також трохи загусто мастив своє волосся, яке зачісував на пробор у стилі, що вийшов із моди років двадцять тому. Його чорний костюм виглядав трохи засмальцьованим, а очиці постійно нишпорили довкола.
Що до очей пана Тюльпана, то побачити їх було майже неможливо. Причиною цього була певна набряклість його обличчя, викликана, швидше за все, надмірною пристрастю до сипких речовин.[*]. Ці ж речовини, ймовірно, призвели до того, що все згадане обличчя було вкрите плямами, а на лобі виразно виступали товсті вени. Втім, пан Тюльпан у будь-якому випадку являв собою тип такої міцної тілобудови, що, здавалося, його одяг мав би от-от луснути. Попри свою любов до мистецтва, в цілому він нагадував абітурієнта фізкультурного коледжу, котрий не вступив на курс боротьби, бо провалив тест на IQ. Якщо його тіло й було храмом, то одним із тих, де жерці роблять у підземеллях дивні речі з тваринами, а якщо він і дивився на те, що їв, то тільки коли воно ворушилось.
При появі пана Тюльпана у кількох кріслах замислились. Звісно, не над тим, чи вони роблять те, що слід — бо це не обговорювалось — а над тим, чи вони роблять це з тими, з ким слід. Зрештою, пан Тюльпан був не тим, кого хочеш побачити біля відкритого вогню.
— Коли ви будете готові? — спитало одне з крісел. — Як ідуть справи у вашого… протеже?
— Ми гадаємо, ранок вівторка цілком годиться, — сказав пан Шпилька. — На той час він буде настільки готовий, наскільки це взагалі можливо.
— І жодних смертельних випадків, — наголосило крісло. — Це принципово.
— Пан Тюльпан буде ніжним, як ягнятко, — пообіцяв пан Шпилька.
Невидимки в кріслах намагались не дивитися на пана Тюльпана, котрий обрав саме цей момент, щоб заправити ніздрі гігантською порцією слебу.
— Гм, — сказало крісло. — Його високість не повинен зазнати жодної шкоди понад абсолютно необхідну міру
