Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

Ще один знімок. Перший не вийшов: занадто пересвіченим виявився ілюмінатор. Довелося вмикати спалах.

— Чудово, — сказала дівчинка, роздивившись знімок, і забрала телефон.

— А тепер я хочу побачити, як ти його вимкнеш.

«Cabin crew, take your seats», — пролунав у динаміках важливий наказ командира, і літня стюардеса подалася в кінець салону.

— Може, ще один знімочок? — змовницьки підморгнула смаглявому хлопцю нахабна семилітка.

— Та ні, годі, — сказав той, — ти ж не хочеш опинитись у поліції? Бо я точно не хочу.

Така перспектива дівчинку не влаштовувала. Хоча, судячи з її нахабної вдачі, явно не завадила б.

Літак злетів якось непомітно різко. Дівчинка розчаровано повідомляла молодикові про те, що будівлі занадто швидко стали маленькими, що все навколо біле, як молоко.

— О, ось і сонце! — вигукнула вона, коли літак виринув над хмарами. І вмить додала: — Кла-а-ас!

Певно, це було її улюблене слово.

Минуло хвилин десять польоту, а дівчина вже почала ревнувати хлопця до малої. Її мозок намагався гарячково придумати привід для розмови, але обраний із самого початку польоту образ холодної байдужості не давав можливості заговорити першою. «Треба було почати, коли він сумку рухав, дурепа», — бурчало її альтер-еґо. «Треба-треба!» — подумки передражнила його вона.

— Вам погано? — раптом поцікавився хлопець.

— Ну… А чому ви так вирішили?

Це ж треба! Вона ж скривилася тільки по думки. А вийшло насправді.

— Знаєте, у вас такий вираз обличчя… Може, зуб у вас болить? Є знеболювальні.

Ура! Це привід. Убиваємо двох зайців — виходимо зі скрутного становища й зав’язуємо знайомство.

— Так, ви знаєте, розболівся. А що там у вас?

— Зараз-зараз! — і хлопець, розстебнувши замок паска безпеки, підхопився з місця. Важкий баул легко вислизнув із багажної комірки над кріслом. Один рух, і розкрита змійка послабила надуті боки сумки. Жилаві руки пірнули на її дно і тут же виринули з акуратно запакованою коробочкою.

— Ось, — сказав він, простягаючи пластинку.

— Що це? — спитала вона. — «Пейн-кілер»?

— Так, — відповів він. — Але наш, виробництва Індонезії.

Вона недовірливо поглянула. По-перше, у неї нічого не боліло. По-друге, запихати в себе гидоту виробництва Індонезії не дуже хотілось. Але чого не зробиш заради цікавого знайомства.

— Ну як, допомогло? — спитав він через півгодини.

На ту мить вона вже знала, що хлопця звати Бамбанґ і що живе він у Джакарті. А вона повідала йому, що летить подорожувати островами й особливих планів не має, бо про Індонезію знає тільки те, що там Балі, а на Балі — пляж.

А він узявся їй розповідати, що Балі — це для ледачих туристів, що все там, як в Амстердамі, тільки жаркіше й дешевше, і що півжиття не вистачить, аби пізнати бодай десяту частку всіх чудес Індонезії.

— Бамбанґу, а у вас пересадка в Коала-Лумпурі? — поцікавилася дівчина.

— Не коала, а Куала, він же сказав це раніше, тьотю, — відірвавшись від милування хмарами, вставила своє нахабне зауваження дівчинка. — Ви що, не чули?

— Недобре робити зауваження дорослим, маленька, — м’яко сказав Бамбанґ. — Якби я знав, що ти така вредна, не садовив би тебе біля ілюмінатора.

Дівчинка скептично подивилася на нього й повчально промовила:

— Дорослі теж роблять багато недоброго! А їм узагалі ніхто зауважень не робить.

Бамбанґ мусив із цим погодитись.

Дівчина тихо раділа. У Куала-Лумпурі вони мали пересадку на один і той же рейс до Джакарти. «Як усе-таки добре, що я не купила квиток до Балі», — подумала вона, продовжуючи слухати про чудеса острова Сулавесі.

— Ви знаєте, — розповідав Бамбанґ, — обрисами він схожий на восьминога, і там досі є люди, які не знають, що таке автомобілі. Вони живуть у густих лісах і всіх, хто до них дістається, вітають, як найдорожчих гостей. Правда, є в цьому й мінус. Вони так люблять гостей, що іноді навіть утримують їх силоміць, довго від себе не відпускаючи.

— О, це те, що мені треба! — вигукнула вона.

Життя в Амстердамі їй давно здавалося нудним. «П’ятдесят відтінків сірого, — подумала вона, глянувши на назву книжки, — це про мене».

А він розповідав їй про народи, які живуть на острові — восьминогу.

— Є там одне дивовижне плем'я з чудним звичаєм. Коли народжується людина, вони плачуть. Коли помирає — сміються. Своїх мертвих вони ховають у печерах, на великій висоті. А в сусідньому племені ще чудніший звичай — людей ховають у деревах. Видовбують порожнини й поміщають туди тіла. Уявіть собі прогулянку в таких нетрях!

Вона уявила. І навіть здригнулася від тієї картинки, що створила її буйна фантазія.

— У вас знову заболів зуб? — чемно поцікавився Еамбанґ.

— Ні, все гаразд. А є щось менш драматичне у вашій країні?

— О так! Ви, звісно, знаєте, що Індонезія переважно мусульманська країна.

Вона не знала, але, про всяк випадок, ствердно кивнула.

— Але мало хто знає, що до того, як прийняти іслам, ми були буддистами. І найбільший у світі