Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– То я завтра зранку і заберу його додому, потім треба ж буде записати в сільській раді. Ви підете зі мною? Бо там зараз нетутешні керують. Скажуть: «Де взяла?» Ще, дійсно, заберуть у сирітський будинок.

– Підемо, Олю, не залишимо тебе, не бійся. Та й брати його нікуди. Де вони ті сирітські будинки? Обов’язково підемо, – запевняла Горпина Петрівна.

Забравши свого глиняного глечика та попрощавшись, Ольга пішла додому.

– Ти бачила, Мар’яно, як змінилася жінка? Правду каже – мов на світ народилася. То це ж тільки два місяці на днях буде, як без того ката. Жила неначе у в’язниці. І зараз не гуляти біжить, а дитинку просить. Охайно вдягнена, обличчя молодше стало, краса на ньому з’явилася. Побула в нашій хаті, і ми з тобою тією радістю перейнялися. Просто ніхто її раніше не знав, а яка хороша людина. Нехай їй Бог допоможе.

Знову поставила біля себе лантух з гімнастерками та галіфе і почала міркувати про людей: «Як багато їх бачила, а вони всі такі різні. Та все ж їх важко згуртувати, поки півень не клюне, бо кожен своє любить понад усе. А от з пантелику збити набагато легше. Так і живуть – хтось і за інших думає, а хтось без кінця воду каламутить, треті лише за себе. А яка б величезна сила була, коли б разом!» – Вона це ще в молоді роки зрозуміла, у громадянську. Замислилась, а далі давай уважніше розглядати солдатську одіж.

– Дивися: цей поранений був, а цього, бідолашного, землею прикидало, а ось цього вбито – дірка проти серця і кров, – показувала Мар’яні.

– Шийте мовчки, я й сама те бачила. Першу партію навіть нюхала, бо здалося, що Федором котрась пахне. – Раніше вона соромилася зізнатися.

Згодом записали Мишка в сільській раді, похрестили потай у отця Лаврентія в холодній малесенькій хатинці, коли той провідував монахинь Дяковичів. Напророкував новонародженому: в багатстві ростиме, в пошані житиме, а помре героєм на великому Майдані. Олю любитиме як рідну. Раділи його словам, запам’ятавши тільки хороше. Мар’яна хрещеною матір’ю була, а Горпина – хрещеною бабусею. Отець Лаврентій уже давно в монастирі жив, у село лише інколи навідувався. Побачивши його на дорозі, всі люди, як і колись, вискакували зі своїх дворів і просили благословення, вважаючи, що село вціліло тільки завдяки його молитвам.

Після хрещення Мишка пішли до Ольги на хрестини. У двір заходили несміло, бо ніколи там не були. Але все тут їм сподобалося, все вражало порядком і чистотою. Двір для худоби був відгороджений невисоким парканом, із-за якого виглядали гусочки, качки, кури. У кінці городу паслася прип’ята на стерні корова. Посміхалася гостям і підбілена хата. А переступивши її поріг, жінки ще більше здивувалися.

– Олю, то це ж музей якийсь! Оце так краса! Я теж люблю ткати й вишивати, але таких візерунків не маю! – не припиняла і Мар’яна крутити головою на всі боки.

– Я їх сама придумала, – хвалилася Ольга, кладучи Мишка в ліжечко.

– А нитка яка тонка в тебе, як же ти таку робиш? – цікавилася Горпина, оглядаючи скатертину на обидва боки.

– Оце була моя єдина втіха, – зізналася господиня. – Вечори взимку довгі, з дому я нікуди не ходила, то пряла, ткала, вишивала, ще й синок допомагав, він теж багато чого вміє. А що вам сподобається, я і вас навчу.

Вони й далі дивувалися, навіть здавалося, що такої щирої жінки давно не зустрічали. Тож смачно наївшись борщу та пшоняної каші, взявши з собою хліба дітям, Мар’яна і Горпина Петрівна пішли через городи на свою вулицю.

– Ото двір, ото господарство! – дивувалися ще й дорогою. – Неначе війна його не торкнулася. У нас шість курок та п’ять качок, а в неї десятка по два, мабуть, – ніяк не могли заспокоїтися.

– А вона, дійсно, його не торкнулася. У нас і цього літа забирали все з городу та з хліва, тому маємо те, що залишилося. А в неї ніхто не забирав – усе й виросло, – міркувала Горпина. – Але яка господиня! Отакі руки має! – все нахвалювала вона Олю. – Оце вона без нього все прибрала та вивісила, він і того не дозволяв. Усе добро в скрині лежало. Раніше і я чула від її сусідів, що вона весь час щось робить, а той – то п’є, то їх ганяє. Рушники п’яний сокирою на колоді рубав. Тепер їй би хорошого чоловіка, то ще б жити та й жити. Але все ж дружина поліцая, то хіба хто переночувати прийде, – зітхнула важко, бо таким їй здавалося Олине майбутнє.

– А он і наші всі біля дідового двору стоять. Мабуть, про дядька Михайла щось говорять. Ходімо скоріше, може, щось нове почуємо, – показала Мар’яна на двір діда Сави.

Намагалися йти якомога швидше, а ноги запліталися. Навіть махали руками, аби їх побачили. Коли вийшли зі стежки на вулицю, довелося ще відхекуватися декілька хвилин.

– Доброго вам здоров’я! – звернулися, підійшовши ближче. – Як справи ваші? Що про дядька чути? – одразу про головне.

– Нічого, – понуро відповіла Анюта. – Ми з Никифоровичем ходили на Восківці до родичів, а звідти й до райцентру добралися, але взнати нічого не вдалося. Сказали, що направили якогось дядька разом з іншими на Чернігів. А куди, з ким і чому, ніхто не говорить. – Вона то смикала свою спідницю, то хустку – нервувала. – А ще чули, що забрали всю нашу трійку на фронт, навіть