Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– Ну де оті розмови взялися? Може, воно так і є? Тимофій же сам просив вас забрати оту Надю і допомогти. Тож виходить, що він її давно знав? А я у свою хату пустила, дитину своїм молоком годую, – ледь сльози стримувала.

– О, наслухалася! – скривилася Горпина. – Щоб їм язики повсихали! Їх ніяка війна від розмов не спинить. Ти для чого всю оцю нечисть збираєш? Дорогою вони познайомилися. А тут мало не забув про неї, бо то Тимошку носив та всім показував, то розписувався з тобою. Ще скажи, що він гуляка. По доброті своїй не міг відвернутися від людини, яка в горі, такий він є. А з Надею це так і було. Ти сама чула, про що вона марила, – заспокоїла її. – Збиралася застрелитися! Подумати тільки!

– Вибачте мене, нерозумну, кров у голову вдарила від дурних розмов. – Тоня аж почервоніла від сорому. – Все було так добре, і я така щаслива, а тут ця Надя… І де вона на мою голову взялася? Правда чи ні, а ті розмови так прилипнути можуть, що й за все життя не відмиєшся.

– Усе минеться, тільки здається мені, що хтось воювати з нами став. І знову я грішу на Лисавету, але тепер вона не сама, знайшла собі помічниць – матерів отих молодчиків, що біля начальника труться, зараз це ціла компанія. Коли два роки всі голови гнули перед окупантами, не до вигадок було, а тепер швидко взялися за старе діло. Але й то нічого, прийде коза до воза, – посміхалася Горпина, – подітися їй нікуди, в ноги падатиме. – Здається, вона була задоволена. – Нехай поговорить, а живіт з кожним днем підпирає все більше. Ось тоді я своє слово і скажу, – примруживши очі, тішилася надуманим. – А ти йди додому та живи спокійно, було б від чого плакати. За чужу дитинку Божа подяка сама в хату прийде.

– Ага, вас послухаєш, то можна одразу в монашки йти.

– Для чого? Ти тут спробуй до Бога наближатися та добро робити. Тут мабуть складніше.

– Я все зрозуміла. – Не можна було сказати, що вона заспокоїлась, але, попрощавшись, пішла з хати.

– Було б через що себе зводити. – Горпина встигла ще й таке докинути наостанок.

А сама задумалась про людей і про себе, про вчинки і про наслідки, про заздрість і про хвороби і ще багато про що, бо все те було їй відоме.

Село завжди жило за своїми законами, і розмови між людьми робили свою політику – когось засуджували, когось виправдовували, хтось ставав героєм, а хтось – зрадником, когось люди проклинали, а когось – звеличували. З роками все це забувалося, але могло й піднятися на поверхню з бездонної людської пам’яті. І про це вона розмірковувала того дня. Її думка була легкою і гострою ще й зараз. За якісь хвилини вона могла дістати зі своєї скарбниці безліч подій, перекинути їх і так, і сяк, навіть побачити тих людей і почути їхні розмови. Спостерігати за своїм весіллям, за вінчанням, за молодим, уже законним чоловіком, як він засинає, обнявши її, і як просинається вона в його обіймах. Хоча й було це недовго, зате вона й зараз дякує Богові, що в її житті було кохання. Діставати і ховати, пам’ятати й забувати, здавалося, що це просто, без ніяких таємниць, але для неї це було щось неймовірне. Інколи навіть літак у небі її не так дивував, як те, на що спроможна її пам’ять. Можливо, саме тому й жилося їй не так важко. У неї було своє розуміння життя. Вона з ним не народилася, не запозичила в когось і не купила, воно прийшло з роками само по собі. Але не для того, щоб сама себе тішила, а щоби навчала інших, підказувала, радила, аби всі, хто поряд з нею, збагачувалися душею, не опускали руки і не впадали в крайнощі. Вона відчувала себе стрижнем тієї родини, хоча нікому про те не говорила. Ніколи й не хвалилася, як багато прийняла новонароджених діток на свої руки. Знала лише вона, що й потім не зростали вони без її уваги. Не було в селі такого двору, куди вона не заходила. Десь лихо – і вона там, неначе випадково йшла у своїх справах і тут почула. «Може, вам чимось допомогти?» – були її слова замість привітання. І так усе життя – сьогодні тут вона, а завтра там, неначе за кожного відповідає. У чорній одежі або в сірій, як послушниця Божа, несла свій хрест і не скаржилася. Боялася лише самоти і гніву людського. І дуже любила, коли серед тієї буденності, яка щодня поряд, трапиться такий випадок, який сколихне її, – серед декількох тисяч людей вийде наперед одна і покаже, на що здатна Божа людина. У часи війни таких випадків багато було, але й цей її теж подивував.

Одного вечора, коли надворі вже стемніло, хтось постукав у їхнє вікно. Мар’яна, не питаючи, побігла відчиняти двері.

– Це я, Ольга, поговорити з вами хочу, – вагалася на порозі.

– Заходь, раз прийшла так пізно, значить, справа є важлива, – здогадалася Мар’яна, зачиняючи двері.

– Спасибі вам і на тому, багато хто зі мною і здоровкатися не хоче, а ви до хати запрошуєте, – дякувала, ставлячи на стіл глечика з молоком. – У мене корівка є і молочко добре, якщо не гидуєте, то носитиму. Мені одній багато непотрібно, тож роздаю. Вчора Тоні віднесла.

Ольга ще не договорила, а діти вже стояли біля столу і чекали Мар’яниного дозволу.

– Коли не зайве, то чого ж відмовлятися. Діти ростуть,