Роксоляна - Осип Фадєєвич Назарук

де їм треба буде спрятати когось. Тоді прирікають золоті гори, і не одна таке робить. Все те спілка, котра сягає Бог знає, як далеко! Я не знаю, але здаеться мені, що та пілка сягає навіть у ті зовсім нові землі, про котрі оповідає Річчі.

Настуня здригнулася, як від порушення гадини: та страшна думка так її занепокоїла, що ніколи не любила зачіпати в розмові тої справи.

Але раз знов запитала Кляру:

— Чи ти гадаєш, що й Абдуллаг є у тій спілці? — Абдуллаг? Ні! Се чесний турок, він слухає Корану. Але він не знає, що робиться.

Раз, коли сама йшла коридором і спізнилася трохи до школи, зустрів її Річчі, задержав і несподівано запитав:

— Чи Ви поїхали б зі мною в західні краї?

— Як то? — відповіла збентежена і ціла запаленіла. Адже я в неволі…

— Втечемо разом.

Не знала, що відповісти. Хотіла видертися відси. Але пам'ятала про свого Стефана. А що значить утечи з Річчі, розуміла. Та не хотіла відмовою наразити собі його. І відповіла по хвилі скоро, якби спішилася:

— Я… я… надумаюся…

Хтось надійшов, обоє поспішно пішли до школи.

Річчі почав іще краще оповідати про дива західних країв, про їх високі школи і науки в них.

Так минав час. А сподіваний викуп не приходив… І навіть чутки не було ні від Стефана, ні від батька. А може, не допускали до неї ніякої вістки? Часом сиділа й нишком плакала. Але скоро зривалася й бралася до пильної науки.

Властителі Настуні тішилися, що мають таку пильну ученицю.

А тим часом Стефан Дропан, наречений Настуні, зі значними грішми їхав з польським посольством слідами своєї любки. Був у Бахчисараю і добився до Кафи. І молився в церкві оо. Тринітаріїв, лиш через улицю від своєї Настуні.

Скрізь розпитував і поїхав дальше аж до Царгороду. Але навіть ніякої вістки про неї не здобув. І не відзискав Настуні, і вона не відзискала його. І хитрим торговцям не вдалося ужити її до своїх цілей. Бо незбагнута рука Господня кермує долею людей і народів на стежках, які вони самі собі вибирають вольною волею, ідучи до добра чи зла.

VI. В НЕВІДОМУ БУДУЧНІСТЬ

«Ambula ubi vis, quaere quodcumque volueris: et non іnvenies altiorem viam supra, nec securiorem viam іnfra, nisi viam sanctae crucis».

Понад морем сумно лине

Ключ відлетних журавлів.

Хто з них верне? Хто загине?

Чути їх прощальний спів.

Багато днів минуло у школі невольниць, і над страшною Кафою вже другий раз на північ летіли журавлі. Настала гарна весна, і земля запахла. Одного вчасного вечера, коли до пристані причалив ряд турецьких галер, побачила Настуня з вікна своєї кімнати, як військова сторожа у пристані зачала кидати свої шапки на землю і зривати намети! Голосні оклики вояків доносилися аж до неї.

Миттю стало відомо всім, що в місті Ограшкей помер у дорозі старий султан Селім[12] і що тіло його чорними волами везуть до Стамбула.

Якесь небувале заворушення заволоділо мусульманами.

На устах усіх було ім'я престолонаслідника, що досі був намісником Магнезії.

— На престол вступає молодий Сулейман!

Сі слова вимовляли мусульмани з якимсь особлившим притиском і таємничістю в очах.

По вулицях міста якось інакше йшли військові відділи: інакше ступали, інакше несли мушкети, інакше підносили голови. Крок їх став твердий, а литки яничарів мов сталь напружалися… У старих, чорних улицях Кафи збиралися товпи мослемів і, голосно кричали до неба:

«Аллагу Акбар[13]! Нехай сто літ живе султан Сулейман!»… Десятий султан Османів! А з тим окликом якась дивна легенда віри і надії йшла від Чорного моря і від гір Чатирдагу між народ мослемів. Йшла і кріпила його на дусі і на тілі.

Навіть на подвір'ях гаремів побожні жінки мослемів піднімали своїх дітей вгору і з завзяттям шептали:

«Нашу кров і майно — на приказ падишаха!»

I всі мошеї станули отвором, а народ мослемів хвилями напливав молитися за молодого султана. Iз верхів мінаретів кричали муедзини дивними голосами свої молитви. Мов дрож громовини йшла по краю мослемів. Чути було в воздусі, що надходить велика доба держави Османів, підготована твердістю покійного султана. Якась аж неймовірна єдність опанувала мусульман всіх племен і станів — від багача до жеброти. Від неї тим виразніше відбивали посоловілі обличчя чужинців, християн і жидів.

Настуня з цікавістю очікувала дня, щоб розпитати свого учителя Абдуллага про молодого султана.

Як тільки на другий день увійшов у кімнату Абдуллаг, запитала його:

— Чого мусульмани сподіються від нового султана? Абдуллаг подивився уважно на неї, склонив голову, схрестив руки на грудях і сказав глибоким таємничим голосом:

— Султан Сулейман буде найбільший зі всіх