Доктор Серафікус. Поза межами болю - Йосип Васильович Турянський

Розійдуться! Це було б катастрофою. Корвин не уявляв собі, як він житиме без неї. Але справа з одруженням уперлася в офіційні, суто формальні перешкоди. В нього на руках не було потрібних для одруження документів. Нічого, окрім метрики й студентського матрикула. Доводилось їхати до батьків – батьки його були поміщики й жили на селі – і привезти з собою папери.

Був кінець 18-го року. Зміна влад, пересування фронтів зробили неможливим для Корвина повернення до Києва.

Чорний вітер, білий сніг!.. Подув вітру революції виніс його з села в снігові простори України. Зі спроб податись назад до Києва не вийшло нічого. Замість Києва він несподівано для себе опинився в Одесі, а з Одеси на півдні, в Царгороді, і тоді на спалених сонцем Принцевих островах[74]. Влітку 1919 року він знов був коло України, в Ростові, і тільки вже восени потрапив до Києва. На ньому, коли він приїхав знов до Києва, не було нічого, окрім зеленої гімнастьорки й брезентових з подертими кишенями штанів. Комаха дав йому свою стару зелено-тютюнового кольору демісезонку, дещо зашироку для сухорлявого Корвина.

Комаха не наважувався сказати Корвину про те, що сталось. Він мучився й мовчав. Корвина попередив Валентин Фердинандович Асмус, що приятелював з Корвиним.

– Володимире Миколайовичу, не ходіть до Беренсів… Тетяна Миколаївна…

Корвин злякався:

– Що?.. Що з нею?..

Асмус мовчав.

– Кажіть!

– Вона цими днями виходить заміж!..

Схвильований з цієї несподіваної звістки, він, через спільних знайомих, попросив у своєї нареченої згоди побачитись востаннє.

Вони зустрілись на вулиці.

Корвин був збентежений. Він докоряв дівчині. Він закидав дівчині, що та не дотримала своєї обіцянки.

Дівчина й собі обвинувачувала Корвина в незрозумілій байдужості та повній пасивності.

– Мені потрібен чоловік! – сказала дівчина. – А ви обернули наші взаємини на якусь філософічну дружбу. Замість поставитись до мене як до жінки, ви поставились до мене ніби до якоїсь абстрактної фікції. Отже, я зробила те, що зробила. Знайшла собі чоловіка й виходжу за нього заміж.

Корвину не лишалось нічого іншого, як побажати їй щастя.

– І дивно, – сказав Корвин, звертаючись до Вер, – з того часу в моїх взаєминах з Серафікусом так само наступив злам. Розрив з нареченою був разом з тим і розривом із Серафікусом, ніби наша філософічна дружба таки справді в’язала нас усіх трьох. Єдине почуття, що об’єднало через мене, в мені й для мене трьох таких різних людей, між якими не було нічого спільного.

Заходило сонце, темнішали густими темно-зеленими сутінками гори. Місто викреслювалось попелястим сіро-блакитним силуетом: будинки, дахи, димарі. Зет радіощогли, пакгаузи, дерева, електробуд, майстерні. Захід надавав місту особливої ілюзорності, здіймав з нього тягар обважнілого каменя, опрозорював місто.

На пляжі почали з’являтися робітниці в червоних хусточках, чоловіки й жінки з портфелями, трамвайні кондуктори, робітники в прозодежі, замащені олійними й нафтовими плямами.

Корвин закінчував свою розповідь:

– Я іноді стріваюсь на вулиці з моєю колишньою нареченою. Я вклоняюсь їй. З гнучкої й рухливої дівчини, що в неї так ніжно рожевіли щоки, вона зробилась огрядною заміжньою жінкою: розпливлась, пожовкла, зблідла. Поруч з нею йдуть дві дівчинки, одна більша й друга менша, її доньки. Можливо, вона щаслива! Що ж до Серафікуса, між нами позначилась якась відчуженість і холодність, що, власне, лишалася завжди, але що її в екзальтації дружби – я ж трохи екзальтований – спочатку я був не помічав. Тепер до Серафікуса в мене є тільки цікавість. Мене цікавить унеможливлена умовність його вчинків і стриманість його невиявлених почуттів. Коли я конструюю спіралі й вежі або ж малюю свої безпредметні картини, мені потрібний Серафікус із його абстрактним геометричним ставленням до життя. Побачившися з ним і почувши про його чергове дивацтво, я починаю вірити в психологічну реальність моїх геометризованих конструкцій.

За річкою, за містом, над горами здійснялась гієратична чинність опрозорення міста: громади кам’яниць кучерявилися в золотому диму, в легких безшумних рухах вони линули назустріч пінявим хмарам, і рожеві кармінні хмари пірнали в глибинну порожнечу річкового скла. В рожевому шумуванні заходу ось-ось, здавалось, усе потече повз землю в безмежність нескінченних просторів.

Корвин замовк, дивлячись на захід, на Вер, на її смагляво-оливкове обличчя, що відбивало рожевість заходу. Він приторкнувся губами до руки Вер і знов подивився на неї. Вона замислилась. Як і завжди, вона ніяк не відповіла на його несміливо висловлене бажання.

Корвин знов почав говорити про Доктора Серафікуса, що в крамниці забував узяти свого пакунка або ж брав чужий, не брав решти, що міг вирушити в одне місце, тим часом поїхати в інше і в дорозі забути, куди він їде, а, приїхавши, не знати, куди приїхав, – що все своє життя забував про найголовніше в житті – кохати жінок.

Корвин заперечував будь-які романічні пригоди в біографії Серафікуса, а щодо Ірці, то, за спостереженнями Корвина, навіть і в цій, власне, єдиній, коли не вважати на історію з Тасею, закоханості Серафікусовій – дівчинка ставилася до Комахи зневажливо й презирливо.

– Згодьтесь, – казав Корвин, звертаючись до Вер, – що Ірця мала рацію. Серафікус не людина, а так, амфібія, молюск, якась фікція. Так, паперовий силует. Тінь од людини. Гомункулус. Я обурююсь, Вер. Даруйте мені, але я обурююсь. Я не можу лишатися спокійним при думці, що цей йолоп Серафікус мешкав поруч із Тасею, двері їхніх кімнат виходили в один коридор і…

– І що?..

– І нічого! Як нічого!

– Ви не знаходите для нього жодних пробачень?

– Жодних!..

У пориві ентузіастичного піднесення Корвин схопив Вер за руку:

– Уявіть собі, Вер, таку товстеньку років 17—18 блондинку з пухкою рожевістю і лагідними очима телиці. Їй кустодіївською купчихою сидіти на ґанку за самоваром[75], а коло неї блюдечка, чашки, тарілки з розводами, варення вишневе, абрикосове, аґрусове, прозорий густий мед, сухі солоні коржики, солодкі пиріжки, хрумкі бублички. І щоб на ній така шаль з великими трояндами, а на стільці поруч біла сонна муркотлива кішка: ідилія, тиша, спокій! Такий м’якотілий, рожево-блакитний канарковий безмежний спокій! Вам тільки признаюсь, Вер, тільки вам, тут межа моїх сподіванок і мрій.

– Ви закохані, Корвине?

– Я? Ви не точні, Вер. Закоханий?.. Це слово не має жодного сенсу. Кохань багато, і прагнень ще більше. Але коли є досконале, то воно повинно бути лагідним і мудрим. Що є привабливіше, як поринути в спокій і тишу? Я мрію про таку коханку, що кохала б трохи байдуже, може, навіть трохи мляво, але завжди з тією мудрістю ідеальної жінки, що в відомому й повтореному вміє