Байстрючка - Марія Хіміч

Чого я тоді тільки не бачила! Одна з моїх колежанок додумалася палки ковбаси перекидати через паркан санаторію, а потім їх перепродувати вічно голодним місцевим жителям. Її зловили знаменно — через котів, яких збіглося на чудові аромати сила-силенна. Пухнастики розтягували ковбасу врізнобіч, видряпували одне одному очі за неї та надривно верещали. Дівчину виперли з училища з великою ганьбою.

Вона була не вельми кмітливою, це вже точно. Бо вже тоді ми прекрасно розуміли, що красти, точніше — брати, не тільки можна, але й треба. Лишень робити це було потрібно як? Тихенько! І вміти ділитися при цьому.

Я вміла це, як ніхто інший. Ніхто не смів дорікнути мені непрофесійністю й зажерливістю. Я годувала і свою сім’ю, і батьків-кумів-друзів, і про впливових знайомих не забувала. Апельсини, цей екзотичний соковитий фрукт? Замість фруктівниці в кухні стояв емальований тазик, заповнений дефіцитними дарами природи. Шоколадні цукерки — батончики, вафельні, з начинкою-помадкою? Коробки з ласощами чекали на Варварку, малу ласунку, у кухонних шафках. Я вже мовчу про консерви, сервелат і майонез. Мій холодильник завжди був забитий по зав’язку й сито бурчав.

Що там сказати — одного разу я принесла з роботи… живе порося. До керівництва мала приїхати представницька впливова делегація зі столиці, і для їхнього пригощання було куплено невеличке жирне молочне поросятко. Його мали гарненько запекти і цілим із яблуком у рильці та з паперовими «кліпсами» у вухах подати на стіл для ясновельможного панства.

Мені стало настільки шкода те поросятко, що за смішну ціну викупила його й відвезла матері. Замість засмаженої свинини ми подали фаршировану рибу. Ніхто нічого й не помітив.

А мама вигодувала поросятко до вражаючих розмірів та заколола його на Різдво. Що ж, зате воно прожило зайвих кілька місяців…

Після суду для моєї сім’ї настали справдешні голодні часи. Виправні роботи я відбувала на льонокомбінаті нашого обласного центру. Там мене поселили в гуртожитку, в одній кімнаті з двома молодими неодруженими панянками. Вони були доволі привітними й прийняли мене до себе без проблем, не дарма ж їх задобрила кількома пляшками горілки й відмінною закускою. Інші тутешні мешканці були ще тими почварами й за їжу перегризали одне одному горлянки, ніби кримські коти за халявну палку ковбаси. Яскрава деталь — на секції був єдиний для всіх старенький холодильник, зроблений, здавалося, із танка. Продукти з нього часто-густо нахабно крали, хоч підписуй їх, а хоч — надкушуй. Цупили також і з каструль та зі сковорідок, які шкварчали на газових плитах у спільній кухні. Те, що іноді й окріп із твого чайника зливали, — узагалі не варта уваги дрібниця.

Мене рятувало те, що на вихідні нова начальниця Емма Гнатівна відпускала мене додому, і я могла відігріти застуджені нерви біля родини. Начальниця взагалі була хороша жінка, я її не забула потім віддячити подарунком.

Робота на льонокомбінаті виявилася легшою, ніж у їдальні. Там доводилося до запаморочення з самого ранку чахнути над каструлями, а тут я майже відпочивала. З огляду на мій «цікавий» стан Емма Гнатівна доручила мені наглядати за верстатом, що сновигав нитками й плів скатертини в ткацькому цеху. Щодня в спецівці та хусточці приходила на роботу й під високою стелею виробничого комбінату почувалася досить-таки у своїй тарілці.

Після виправних робіт до виходу в декретну відпустку мені залишалося шість тижнів, і я попросилася знову на льонокомбінат. Мене найняли, і я потім спокійно пішла в декрет, як добропорядна громадянка.

У Р. ніхто не знав про моє бурхливе минуле. Для них я була матір’ю-одиначкою, жіночкою-«розлученкою» з двома малими дівчатками. Причому досить заможною — позбувшись квартири в Б., придбала тут набагато більшу, ще й зуміла її чудово вмеблювати за кошти, які мала в загашнику.

Для холостяків Задрипинська я була ласим шматочком. І мені подобалася їхня увага. Вони прикидалися вірними товаришами й безкорисливими донкіхотами, аби піддобритися й отримати джек-пот. Я могла запросити до себе на гостину кавалера й пригостити чим Бог послав. Сподівалася, що в закличному чоловічому квітнику мій внутрішній колібрі нарешті розгорне крильця та довірливо затріпоче ними, жадібно витягуючи довгий хоботок. Але ж ні.

Мій колібрі став опудалом.

Дорогою до ветеринара заглянув на автостанцію. Останній автобус, який прямував до обласного центру через Ксеньчин Задрипинськ, мав вирушати за годину.

Коли я почув про це, у моїй голові клацнув механізм і коліщатка затерлися злагоджено, витворюючи динамічну мелодію. Вона переповнила мої груди й надула їх вітрилами фрегата.

Я «доплив» до ветеринара, дядька Ярослава, і розповів йому про біду, що сталася зі свинею. Дядько знав мою сім’ю — колись нашу корову, яка перестала жуйку жувати, від нетравлення шлунка рятував.

Ветеринар сів у «Ниву», посадив мене біля себе, і ми погазували. Дорогою він із хитрим виглядом розповів кілька масних бородатих анекдотів, мовби ініціюючи в певний орден розпусників. Я гигикав у відповідь теж із хитрим виглядом. У дядька було руде посічене волосся. Я мимоволі торкнувся свого ірокеза, який до знайомства з вибілюванням мав таке ж, як у водія, забарвлення. Можливо, він теж родич маминого двоюрідного дідуся з Конотопа?

Коли ми прибули, свині стало зовсім кепсько. Вона лежала на боці й час від часу глибокодумно похрокувала, ніби ділилася враженнями від