Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

ласка, пане Єноме, заходьте, сідайте, будь ласка. Сподіваюся, ви не накакали в штани? Таж я не така вже зла людина. Правда, я вас хотів викинути, але тепер бачу, що ви дуже приємний пан і великий оригінал. Я палітурник, прочитав багато романів і оповідань, але в жодній книжці я не зустрічав, щоб жених таким чином знайомився». Він сміявся, аж падав, говорив, що йому здається, нібито вони знайомі від народження, немов рідні брати. Він радо частував гостя сигарами, послав по пиво, по сардельки і, покликавши жінку, розповів їй з усіма подробицями про те, що сталося. Та плюнула й пішла. Потім він гукнув дочку і сказав їй: «Цей пан за таких і таких обставин прийшов просити твоєї руки». Дочка розплакалась і заявила, що знати його не знає і навіть бачити не хоче, так що їм не залишилося нічого іншого, як випити пиво, з’їсти сардельки й розійтися. Потім пана Єнома підняли ще на глум у тому шинку, куди ходив пан Білек, і в усьому кварталі його інакше не називали, як «пердунець Єном». І всі розповідали одне одному, як він хотів вийти із становища. Життя людське, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, взагалі таке складне, що життя окремої людини просто нічого не варте. Ще перед війною до нашого шинку «Під чашею» на Боїшті ходив один поліцай, старший вахмістр пан Губічка, і один репортер, що полював за перебитими ногами, переїханими людьми, самогубцями і друкував про них у газетах. Це був такий собі веселенький панок, що частіше потрапляв до поліцейського відділка, ніж до своєї редакції. Одного разу він напоїв старшого вахмістра Губічку, обмінявся з ним у кухні одягом, так що вахмістр був у цивільному, а з пана репортера зробився поліцай. Він прикрив тільки номер на кобурі й подався до Праги патрулювати. На Рессловій вулиці, за колишньою Сватовацлавською тюрмою, він зустрів пізно вночі літнього пана в циліндрі і в шубі. Той ішов під руку з такою ж літньою панею в хутряному манто. Обоє поспішали додому й зовсім не розмовляли. Він кинувся до них і загорлав тому панові просто у вухо: «Не горланьте так, бо відведу вас у відділок».

Уявіть собі, пане обер-лейтенанте, їхній переляк. Даремно вони тлумачили йому, що це якась помилка, бо вони обоє повертаються з банкету у пана намісника. Екіпаж, мовляв, довіз їх до Національного театру, а тепер вони хочуть трохи пройтися по свіжому повітрі. Живуть вони недалечко, на Морані, сам пан — старший радник з канцелярії намісника, а це його дружина. «Ви мені тут не брешіть! — кричав на нього переодягнений репортер. — Як вам не соромно, коли ви, як ви кажете, старший радник канцелярії намісника, а поводитесь, як хлопчисько. Я вже давно за вами слідкую, я бачив, як ви гатили ціпком по шторах усіх крамниць, що траплялись на дорозі, і ваша, як ви кажете, жінка допомагала вам». — «Таж я ніякого ціпка, як бачите, не маю. Це, мабуть, хтось інший, хто йшов попереду». — «А як же ви можете мати ціпок, — відповів на це переодягнений репортер, — коли ви його поламали, як я сам бачив, там за рогом на плечах однієї бабусі, що розносить по шинках печену картоплю й каштани». Пані вже й плакати не могла, а пан старший радник так розхвилювався, що почав обвинувачувати його в грубості, після чого його заарештували і передали найближчому патрулю в районі комісаріату на Сальмовій вулиці. Переодягнений репортер звелів відвести цю парочку до комісаріату, бо він сам, мовляв, іде до «Святого Індржиха» {200} , в службовій справі був на Виноградах. Цих обох, каже, зловив, коли вони порушували нічний спокій, зчинивши нічну бійку, крім того, вони, мовляв, чинили опір і образили поліцію. Він поспішає, має справи в своєму комісаріаті, а за годину повернеться сюди на Сальмову вулицю. Таким чином патруль забрав обох затриманих. Вони просиділи аж до ранку, чекаючи вахмістра, а той тим часом кружними дорогами повернувся до шинку «Під чашею» на Боїшті, розбудив вахмістра Губічку і дуже делікатно повідомив його про все, що трапилось, і натякнув, що, можливо, з приводу цього почнеться слідство, коли він не триматиме язика за зубами…

Надпоручник Лукаш, як було видно, стомився від цих розмов. Перше ніж перевести коня на клус, щоб випередити авангард, він сказав Швейкові; — Хоч би ви говорили й до вечора, все одно, чим далі, тим дурніше й дурніше.

— Пане обер-лейтенанте, — гукнув услід Лукашеві Швейк. — Хіба вам не цікаво знати, чим це скінчилося?

Надпоручник Лукаш дав коневі остроги.

Стан поручника Дуба настільки покращав, що він виліз із санітарної повозки, зібрав навколо себе весь штаб роти і, немов напівпритомний, почав їх навчати. Насамперед виголосив незвичайно довгу промову, яка обтяжувала всіх більше, ніж амуніція та гвинтівка.

Це була суміш різних метафор.

Він почав:

— Любов солдатів до панів офіцерів робить, можливими надзвичайні жертви, але зовсім не обов’язково, — і навіть навпаки, — щоб ця любов у солдатів була вроджена, її треба добути силою. В цивільному житті вимушена любов одного до другого, скажімо, школяра до вчительського колективу, триватиме доти, доки діятиме та зовнішня сила, яка її викликає, але в армії все навпаки, бо офіцер не сміє дозволити солдатові й найменшого послаблення цієї любові, яка прив’язує солдата до його командира. Така любов — це не просто звичайна любов, це, власне, пошана, страх і дисципліна.

Швейк увесь час ішов з лівого боку санітарної двоколки. І, поки поручник говорив, він робив весь час «rechts schaut».

Поручник Дуб спочатку цього якось не помічав і вів далі свою промову:

— Ця дисципліна і обов’язок послуху, ця обов’язкова любов солдата до офіцера відзначається великою стислістю, бо взаємини між солдатом і офіцером дуже прості — один підкоряється, другий наказує. Як уже давно відомо з книжок про військове мистецтво, військовий лаконізм, військова простота — це саме та чеснота, що її повинен засвоїти собі кожний солдат, який хоч-нехоч любить свого командира, бо той в його очах мусить бути для нього ідеально викристалізуваним утіленням непохитної волі.

Щойно тепер поручник Дуб зауважив Швейкове «rechts schaut» і те, як він не зводить з нього очей. Це йому було дуже неприємно, бо він несподівано відчув, що заплутався в своїй промові й ніяк не може видряпатися з цього рову любові солдата до командира, і тому розкричався на Швейка:

— Чого ти витріщив на мене баньки, як теля на нові ворота?

— Згідно з вашим наказом, насмілюсь доповісти,