Жінка у білому - Вилки Коллінз
Хоч як мене терзала думка про якомога швидше повернення до Лондона, ці відомості, що підтвердилися в майбутньому, були самі собою цінні для мене й привернули мою увагу. Мені подумалось, що й цим виправдовувалось моє мовчання про підробку, яку вчинив сер Персіваль. Справжній спадкоємець, чиї права він узурпував, тепер мав успадкувати маєток. Прибуток від Блеквотер-Парку, по праву належний йому за всі останні двадцять три роки, небіжчик розтринькав до останнього гроша. Того прибутку вже було не вернути. Коли б я оголосив своє відкриття, це нікому не дало б ніякої користі. А продовжуючи мовчати, я приховував справжнє обличчя людини, яка шляхом ошуканства одружилася з Лорою. Заради Лори я волів промовчати. Заради неї ж, розповідаючи цю історію, я називаю всіх її учасників вигаданими іменами.
В Нолсбері я розпрощався із своїм випадковим супутником і зараз же пішов до мирового судді. Як я і сподівався, ніхто не з'явився з позовом проти мене. Необхідні формальності були дотримані, й мене відпустили. Коли я виходив із ратуші, мені вручили листа від містера Доусона. Він писав, що лікарські справи не дозволили йому приїхати, але запевняв, що радий надати мені всіляку допомогу, якої я можу потребувати від нього. Я тут-таки написав йому про свою щиру вдячність і про те, що шкодую про неспромогу побачити його й подякувати йому особисто, оскільки невідкладні справи змушують мене сьогодні ж повернутися до міста.
Через півгодини експрес уже мчав мене в Лондон.
II
Було близько десятої години вечора, коли я доїхав до Фулема і розшукав дорогу в Гоуверс-Вок.
Лора й Меріан удвох зустріли мене в дверях. Мабуть, до цього вечора, коли всі ми троє знов опинилися разом, ми й самі не усвідомлювали, які міцні ті узи, що пов'язували нас. Ми зустрілися так радісно, ніби наша розлука тривала багато місяців, а не кілька днів. Обличчя Меріан було змучене й заклопотане. Як тільки я глянув на неї, я зрозумів, хто взяв на себе всі небезпеки і хто виніс на своїх плечах усі прикрощі, поки мене не було вдома. Лора виглядала незрівнянно здоровшою і веселішою, ніж раніше. Я зрозумів, що Меріан дбайливо приховала від неї вість про страшну смерть у Велмінгамі та справжню причину нашого переїзду в нове помешкання.
Очевидно, сам переїзд і звеселив і зацікавив Лору. Вона тільки й говорила, що Меріан надумала щасливу думку влаштувати мені сюрприз — переїхати з тісного, гамірного, багатолюдного кварталу в мирну, тіняву місцину за містом, біля річки. Вона мала стільки планів на майбутнє — говорила про малюнки, які повинна була закінчити, про нових покупців і замовників, що їх я знайшов у провінції, про шилінги та пенси, заощаджені її стараннями, і, показавши мені свого повного гаманця, гордо запропонувала мені зважити його на долоні. Для мене було радісною несподіванкою бачити, як вона погарнішала й поздоровшала за кілька днів моєї відсутності. Я до цього був зовсім не готовий! І всім цим невимовним щастям я завдячував мужності Меріан, відданості Меріан.
Коли ми з Меріан зосталися наодинці й змогли відверто про все говорити, я спробував висловити якось ту вдячність, те захоплення, що переповняли мені серце. Але благородна, великодушна Меріан і слухати не захотіла моїх похвал. Святе жіноче самозречення, що віддає все, не вимагаючи нічого взамін, спонукало її і цього разу відкинути всі думки про себе. Вона турбувалася про мене.
— Я була б написала вам докладніше, — сказала вона, — та у мене лишалася тільки хвилина до відправлення пошти. Вигляд у вас стомлений і змучений, Волтере. Боюсь, мій лист дуже стривожив вас?
— Тільки спочатку, — відповів я. — Але я заспокоївся, Меріан, знаючи, що можу цілком покластися на вас. Чи правдиві були мої побоювання, що цей несподіваний переїзд спричинений якимось новим підступом графа Фоско?
— Ваші побоювання були цілком правдиві, — сказала вона. — Я бачила його вчора і, що ще гірше, Волтере, — говорила з ним.
— Говорили з ним? Він довідався, де ми живемо? Він приходив до будинку?
— Так. Він прийшов до будинку, але не піднявся до нас нагору. Лора його не бачила, вона нічого не підозрює. Я розкажу вам, як усе це трапилось. Вірю і сподіваюсь, що небезпека вже минула. Вчора я сиділа у вітальні, там, на старій нашій квартирі. Лора сиділа за столом і малювала, а я ходила по кімнаті й робила лад. Проходячи повз вікно, я виглянула на вулицю. І там, на протилежному боці, якраз навпроти нашого будинку, я побачила графа! Він розмовляв із якимось чоловіком...
— Він помітив вас у вікні?
— Ні... Принаймні я думала, що не помітив. Мене так приголомшила його поява, що я не можу сказати з певністю, побачив він мене чи ні.
— А хто був із ним? Незнайомець?
— Ні, Волтере, знайомець! Трохи оговтавшись, я зразу ж його впізнала. То був директор лікарні для божевільних.
— Граф показував йому на наш дім?
— Ні. Вони собі розмовляли так невимушено, от ніби цілком випадково здибалися на вулиці. Я зосталась біля вікна, спостерігаючи за ними з-за фіранки. Коли б я обернулась, коли б Лора побачила моє обличчя!.. Хвалити Бога, вона заглибилась у своє малювання. Ті двоє швидко розлучились. Директор лікарні подався в один бік, а граф — у другий. Я почала вже сподіватись, що їхня зустріч була й справді випадкова, коли це побачила: граф вернувся, знов зупинився навпроти нашого будинку, дістав олівця, щось записав, а тоді перейшов вулицю і зайшов до крамниці під нами. Я метнулася повз Лору, кинувши їй на ходу, що забула щось нагорі, а сама хутенько спустилася вниз по східцях до першого майданчика й стала чекати — я була сповнена рішучості нізащо не пустити його нагору, коли б він захотів піднятись. Але він не зробив такої спроби. На східці з крамнички вийшла продавщиця і, побачивши мене, подала мені візитну картку — велику, тиснену золотом, із його ім'ям та гербом угорі. А внизу олівцем було написано: «Дорога