Жінка у білому - Вилки Коллінз
Якщо Ви вшануєте мене своїм візитом, прошу Вас пам'ятати, що розмова у нас буде тільки на загальні теми. Будь-яке зумисне нагадування про цей лист буде марне — я рішуче відмовлятимусь від нього. Всі докази згоріли у вогні, я знаю. І все ж я вважаю, що мені не завадить бути й надалі обачною.
Ось чому тут не називаються ніякі імена та й підпису не буде. Почерк у всьому листі змінений, і я сама таємно віднесу його, так що зовсім неможливо буде дошукатись, від кого він. У Вас немає підстав нарікати на всі ці застережні заходи. Адже вони не зашкодили мені викласти тут відомості, що їх Ви так хотіли мати, з огляду на особливу мою до Вас поблажливість, яку Ви, безперечно, заслужили. Чай у мене подають о пів на шосту, і мої грінки з маслом нікого не дожидають.
Оповідь продовжує Волтер Гартрайт
I
Першим моїм поривом, коли я прочитав незвичайне послання місіс Катерік, було знищити його. Безсоромна, груба порочність усього того творива, від початку й до кінця, жорстока перекрученість думки, що з обурливою наполегливістю пов'язувала мене з лихом, до якого я не мав аніякого відношення, і зі смертю, яку я, важачи власним життям, хотів одвернути, — викликали в мені таку глибоку відразу, аж я хотів був уже порвати його. Але одне міркування стримало мене, і я вирішив ще на якийсь час поберегти листа.
Це міркування не було ніяким чином пов'язане з сером Персівалем. Відомості, що їх сповістила мені місіс Катерік, здебільшого тільки підтверджували висновки, яких я дійшов раніше.
Свою підробку він вчинив саме так, як я припускав. Мовчання місіс Катерік щодо дубліката метричної книги в Нолсбері підтвердило мою думку про те, що ні вона, ні сер Персіваль не підозрювали про його існування та про можливість викрити їхній злочин шляхом зіставлення оригіналу метричної книги з її копією. Але сам цей злочин більше вже не цікавив мене. Я вирішив зберегти листа, бо він міг знадобитися мені в майбутньому для з'ясування останньої таємниці, якої я досі не розгадав: хто був батьком Анни Катерік? У листі її матері були дві чи три фрази, над якими варто було поміркувати на дозвіллі, коли вирішаться нагальніші проблеми. Не все тут було мені зрозуміле, але я сподівався, що знайду потрібні докази. Питання це досі мене цікавило — я хотів дізнатися, хто був батько нещасної, що спочивала нині в одній могилі з місіс Ферлі.
Тож я запечатав листа й поклав його дбайливо до свого записника, щоб перечитати знову, коли настане час.
Завтра був мій останній день у Гемпшірі. Коли я побуваю у мирового судді в Нолсбері та на відкладеному судовому дізнанні у Велмінгамі, я зможу повернутися в Лондон денним чи вечірнім поїздом.
Наступного ранку я знов спочатку пішов на пошту. Лист від Меріан чекав на мене, але чогось він був незвично легкий на вагу. Стривожений цим, я розпечатав його. В конверті була тільки вузька смужка паперу, складена вдвоє. Квапливим почерком, із ляпками, там було написано:
«Повертайтесь якомога швидше. Нам довелося переїхати. Приїжджайте на Гоуверс-Вок, Фулем, № 5. Я виглядатиму вас. Про нас не турбуйтесь — ми живі й здорові. Але повертайтесь! Меріан»
Звістка, що містилася в цих рядках, звістка, що вмить пов'язалася в моїй уяві з якоюсь новою спробою графа Фоско завдати нам шкоди, просто приголомшила мене. Мені забило дух, я стояв, зіжмакавши папірця в руці. Що сталось? Який хитрий підступ замислив і здійснив граф за моєї відсутності? Минула ціла ніч відтоді, як Меріан відіслала свою записку, — мине ще багато годин, поки я зможу повернутися до них. Нове лихо, про яке я ще не знаю, може, вже спіткало їх. А я тут, за стільки миль від них, я мусив лишатися тут — прикутий, подвійно прикутий до місця владою закону!
Не знаю, до чого призвели б мої тривоги й хвилювання, які обов'язки я занедбав би, коли б не заспокоїла мене моя віра в Меріан. Тільки думка, що я можу цілковито покластися на неї, це єдине тверезе міркування, допомогла мені трохи заспокоїтись і додала мужності терпеливо чекати. Судове дізнання було першою перешкодою, що відділяла мене від свободи дій. В призначений час я з'явився на суд. Формально моя присутність була необхідна, але цього разу мене навіть не викликали. Ця нікому не потрібна затримка була мені тяжким випробуванням, хоч я всіляко старався погамувати своє нетерпіння, дослухаючись якомога уважніше до того, що відбувалося на суді.
Серед присутніх був і лондонський повірник небіжчика — містер Меррімен. Та він нічим не міг допомогти слідству. Він тільки заявив, що невимовно вражений, просто приголомшений тим, що сталося, але не може пролити ніякого світла на таємничі обставини справи. В проміжках між викликами свідків він підказував слідчому запитання, які той, своєю чергою, ставив потім свідкам, але й це не дало ніяких наслідків. Після наполегливого, доскіпливого опитування багатьох осіб, що знали сера Персіваля, опитування, що тривало три години, присяжні винесли звичайний присуд: смерть унаслідок нещасливого випадку. До цього формального висновку додали офіційну заяву, де говорилося, що слідством не з'ясовано, як і хто викрав ключі, від чого виникла пожежа та з якою метою небіжчик був проник до ризниці. На цьому судове дізнання закінчилось. Юридичному представникові покійника доручили подбати про похорон. Свідки могли вважати себе вільними.
Щоб не втрачати ані хвилини дорогоцінного часу, я оплатив рахунок у готелі й найняв карету для поїздки в Нолсбері. Якийсь джентльмен, що стояв поблизу й бачив, що я сам збираюся їхати в Нолсбері, чемно попросив у мене дозволу поїхати зі мною, оскільки він живе в тих краях. Звісно ж, я відповів згодою.
Дорогою ми, зрозуміла річ, розмовляли на тему, що в ті дні хвилювала всю округу.
Мій новий знайомець знався з повірником покійного сера Персіваля. Вони з містером Мерріменом поговорили про стан справ покійного баронета та про те, кому перейде спадок. Матеріальні труднощі сера Персіваля були добре відомі у всьому графстві, тож повірникові не лишалось нічого іншого, як щиро визнати цей факт. Сер Персіваль загинув, не залишивши заповіту, але хоч би
