Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
— А бачиш.
— А потім якось уночі приїхали б пацани на джипах і спалили б твою утопію к їдрьонє фєнє, разом з усіма чудесами. Як тільки в них упали б продажі їхньої «чайни».
— А може б, і не спалили. Поки не спробуєш, то й не дізнаєшся, адже так?
— Але це дуже гарно, Адюсь. Справді.
— Тобі подобається?
— Так. І знаєш, кому б ще сподобалося? Владі. Страшенно б сподобалося. Це в її стилі. Вона з Швейцарії й мені торбу від «Freitag» у подарунок привезла, оту чорну, велику…
— Це ті, що їх з авточохлів шиють?
— Еге, вони. Владка тішилась ними так, ніби сама придумала, — не стільки дизайном, скільки ідеєю. Реабілітацією, як ти кажеш, чесного ремесла… Вона й себе ремісницею вважала. Так і говорила, в пресі навіть… Ох, Адю, як шкода, що ти її не знав!
— Шкода, що не можна знати всіх гарних людей, яких уже немає.
— Ви з нею в чомусь дуже подібні. Дуже. Якийсь у вас обох той самий душевний вітамін у надлишку, якого мені в житті хронічно бракує…
— Бачу, ти таки зголодніла. Вже під'їжджаємо, ще трошки — і буде гарна корчма. В ліску, під соснами.
— Ох, киць, я серйозно кажу! Може, неоковирно висловлююсь, вибач, але це тільки тому, що забагато нараз усього навалилося…
— А ти не метушись. Ти ж весь час вібруєш, як у розетку встромлена. Од кожної машини на дорозі смикаєшся. Не треба, маля.
— Адю. Послухай. Я одну річ собі думаю. Погану річ, страшну дуже. Весь час думаю, відколи та баба про могильник сказала. Навіть тобі озвучити боюся.
— А ти не бійся.
— Це про Ніну Устимівну. Про її батьків, точніше. Про Владиних діда й бабу.
— А вони тут до чого?
— Зараз скажу. Слухай. Влада підозрювала, що вони в тридцять третьому «на голоді» працювали. Розкуркулювали, виходить, десь тут на Київщині. Звідти й Владиного діда кар'єра пішла, то вже потім, як голод почавсь, їх до міста перекинули. Вдома про це не говорилося, звичайно, але вона щось таке колись підслухала. Та й по біографії так лягало… Казала, що бабушка її, коли вже персональною пенсіонеркою дітлахів у дворі шугала, щоб яблук не рвали, то, як дуже вже лютилась, «куркуляками» їх обзивала. Найгрізніша лайка була в неї.
— «Двоєдушні ви всі і злі, тричі прокляті куркулі!» — патетично декламує Адріян.
— О Господи, а це ще звідки?
— З української радянської поезії, вєстімо. Зі школи застрягло, не пам'ятаю, чиє. А вас що, не вчили такого?
— О Боже, Адю, ти що, не розумієш, про що я?! Він накриває її руку своєю.
— Все я розумію, Лялюсь. Не думай про це. Не треба.
— Але ж так нечесно! — майже вистогнує Дарина. — Чому вона мусила… Чому треба було, щоб саме вона… Щоб це їй припало, на цьому самому місці… Адю, вона була така світла людина, якби ти тільки знав! Одна з найкращих людей, яких я в житті зустрічала…
— А то вже не нашого ума діло, Дарусь, — каже він, умикаючи правий поворот, і вона відрухово озирається назад: дорога вільна. «Фольксваґен-Ґольф» звертає з траси і, шумно розбризкуючи з-під коліс жорству, під'їздить до придорожнього ресторанчика.
— Ти ж сама сказала — Голгота, каже Адріан, виймаючи ключ, і в запалій, як цілющий компрес на розпалену голову, тиші вони продовжують сидіти: голова жінки на плечі чоловіка, він торкається губами її волосся. — А Голгота, — мовить ледь чутно, — це, між іншим, і є — смерть за чужі гріхи. Теж, між іншим, спосіб прибирати, щоб чисто було… Хтось це мусить робити, коли гріхів назбирується забагато. Такий-от спосіб очищення системи, за законом великих чисел: багато-багато маленьких Голгот…
Він цілує її за вухом і випростується.
А взагалі, я тобі от що скажу, Лялюсь. Думай простіше: їхала жінка в глибокій депресії, світ за очі по пустій дорозі, щоб тільки десь їхати… Реакції притуплені, дорога мокра, дощ, якась тварючка вискочила на дорогу, пес, наприклад, абощо… Загальмувала на великій швидкості, машину повело, мабуть же, й слизько було, — от і все… Місток, кювет. Кінець фільму.
Вона й собі випростується, не зводячи з нього по-дитячому неймовірних, розширених очей:
— Ти справді так думаєш?
— Ні, — каже він. — Але це не має жодного значення — ні що я думаю, ні що ти. А чи будь-хто інший. У межах системи твердження не верифікується. Є така теорема Гьоделя… А тепер ходімо щось з'їмо. Поки ми ще в межах системи, принаймні це ми точно робити мусимо.
Нарешті вона усміхається — вперше після того нападу істеричного реготу йому вдалось її усміхнути.
І тільки вже на доріжці від парковки до ґанку він помічає в неї в руках білого пластикового пакета, з якого випирає ребрами завинений у кілька газетяних шарів полотняний прямокутник.
— Ні, — хитає вона головою, перехопивши його погляд, і всміхається цим разом трохи винувато: — Кажи що хочеш, але в машині я її більше не залишу.
ЗАЛ VIII. КРОВ У КИЄВІ
Ах ти Господи, а в світі-то весна, виявляється!..
Сонце вдаряє звідусюди, мов оркестр, який тільки й чекав знадвору на мою появу з архіву СБУ, щоб ушкварити туш, — з усіх шпарин, із просвітів між будинками, з калюж на асфальті сліпить вологе, з легким домішком синьки сяйво, і асфальт вилискує вздовж Золотоворітської, як спина свіжоскупаного тюленя: за той час, що тривала моя аудієнція в Павла Івановича Бухалова, в світі пройшов дощ!.. Із мокрих стовбурів, як із тіл щасливих коханців, стікає піт, із ринви дзюрить цілий ручай, у перехожих — останнім часом усе більше пригнічено-похмурих, ніби в міру наближення до виборів на місто насувається циклон спертого повітря, — фізіономії поробилися дурнувато-радісні, як у тих чорношкірих місіонерів, котрі викрикують по дворах російською мовою з американським акцентом новину про Христа, не підозрюючи, що спізнилися до нас із нею століть так на дванадцять, і молоденька травичка яскріє на газоні так живлющо, що хочеться стати кроликом і пострибати пастись, і бруньки враз перетворилися на вже видиме ряботиння, на той прозорий золотавий димок, що оповиває дерева таким ніжним світінням, як пух на голівці немовляти… Є, є-таки в житті й світлі сторони — приміром, Київ у квітні після грози! І як це мені зсередини не чути було, коли вона вперіщила? І неслабо ж, видно, вперіщила, раз круг калюж досі піна біліє… Нічогісінько не було чути — повна звукоізоляція, як у темниці.
А там і
