Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
— А тобі навіщо ж дзвонила?
— Перевірити, видно, хотіла, чи варт шкірка за виправку. Чи це й є саме той момент, коли їй пора починати свою гру. А я їй на радощах і вивалив, що, мовляв, такого фарту в нас іще не бувало… Що, між іншим, щира правда, — дзиґар із зозулею в дядька, виявляється, теж був від батька, теж трофейний — швардвальдський! Це найкраща фірма, з вісімнадцятого століття ще. З того Шварцвальда, з Німеччини, ті зозульки й пішли, то вже потім їх почали називати «швейцарськими» — коли стали корпус робити хаткою, у вигляді шале…
— Обережно, дивись — він моргає!
— Бачу… Ну давай уже звертай, чоловіче, заснув, чи що! — Адріян натискає на клаксон сірій «мазді» попереду. — А дядько, коли вирішив продати дзиґаря, просто пішов розпитуватися по всіх антикварних салонах підряд, де більше заплатять. Отак і попався моїй Юлічці.
— Ну, одне одного варте. Свій до свого по своє.
— Так отож.
— А адреса дочки у тебе?
— Ага. І номер я в базу забив, дядько їй при мені подзвонив. На Березняках вона живе, бульвар Давидова. Руслана зветься. Я думав, буде якась Лоліта чи Анджела…
— Ну, Руслана теж недалеко втекла… А Давидов — це, до речі, той київський градоначальник, який керував ліквідацією Бабиного Яру.
— Жартуєш?
— Анітрохи. Так від радянських часів і не перейменували вулицю.
— Ні фіга собі. То це при ньому на Куренівці дамбу прорвало?
— При ньому, при ньому… Проект то, звичайно, був московський, він був тільки виконавець… За що й удостоївся. Отак-о воно, Адю.
— Я от думаю — хто-небудь коли-небудь візьметься прибирати цю країну?
— Ано, трудно, як каже Амброзій Іванович…
— А бабця Ліна казала — називається «трудно», й робиться далі… Я йому, до речі, вчора дзвонив. Татові. Він тобі вітання переказував.
— Дякую.
— Він тобі й далі для фільму матеріали збирає. Теж дещо цікаве нарив. Я йому вже не став казати, що фільму не буде…
— Фільм буде, Адю. Він скоса глипає на неї.
— Буде, — повторює Дарина з такою непохитною певністю древніх пророчиць у голосі, аж його прошкрібає холодком. — Тепер я в цьому не маю вже ні капелинки сумніву.
Адріян мовчить. Стежить за дорогою.
— Ти ще не зрозумів, так? — озивається вона м'яко, як до дитини.
— Що саме?
— Пам'ятаєш запис мого з Владою інтерв'ю? Ну, того, в Пасажі, що тобі потім снилося, тільки з Гелею в головній ролі?
— Не дуже виразно. А що?
— Влада мені тоді картину пообіцяла подарувати. Із цього самого циклу — «Секрети». Сказала, прийдеш і вибереш собі.
— А потім загинула. А ти не встигла прийти й вибрати. Я розумію, Лялюсь, як тобі шкода, що не маєш по ній жодної речевої пам'ятки. Фото чи відео — це зовсім не те, що лишається по людині зробленого її власними руками, це я дуже добре розумію…
— Нічого ти не розумієш. Якраз вибрати я встигла.
Він знову глипає на неї. Ця жінка ніколи не перестане його дивувати.
— Це була ось ця сама робота, Адю. Оця, що ми в них забрали.
— Не може бути.
— Ця сама. Тільки ще ціла, непорізана, звичайно.
— Ти певна? Може, це тобі тепер заднім числом так здається — що ця сама?
— Ні, не здається. Я її одразу впізнала, з першої хвилини. Це від неї подарунок. Від Влади. Це вона мене сюди привела. На те місце, де її «Секрет» був похований. Про ту подаровану картину, крім нас із нею, ніхто більше не знав.
— Чорті-що…
— Та ні, все просто. Вона дуже акуратна була дівчинка. Знаєш, із тих, хто завжди прибирає за собою — і не любить мати боргів. Я думаю, вона закриває свої земні рахунки. Виконує зобов'язання, що колись на себе взяла. Очевидно, без цього вона не може піти. Я маю на увазі, зовсім піти. Розумієш?
— Угу… Схоже, це не тільки з нею так.
— Ага, мені теж ці гробки тридцять третього з голови не йдуть…
— Дорога через братську могилу, м-да…
— Ну, таких братських могил по цій стороні Збруча — в кожному селі… Тільки що не через кожну машини їздять, слава Богу.
— З черепом кислотна історія.
— Знаєш, що я подумала, коли вона розказувала? Череповище — це ж Голгота по-староєврейському!
— Лялюсь. Мій Лялюсь.
— Що?
— Нічого. Слухай, іди до мене за секретарку, га?
— І будемо вдвох скуповувати в нащадків «воїнов-освободітєлєй» трофейні годинники, а потім перепродувати їх новим мародерам?
— Ні, відповідь неправильна. Спробуй ще раз.
— Вибач. Не ображайся, Адю. Але ж бачиш, воно так і виходить…
— Знаєш, що я справді хотів би мати? — Каже Адріян. — Яку крамничку? — він не дивиться на Дарину, дивиться перед себе на дорогу. — Не салон — салон погане слово, гламурне, для нових малоруських… Крамничку. Щоб там були постійно виставлені на продаж речі, яких більше не виробляють. Гарні, потрібні речі, — від швейної машинки «Зінґер» до затискача для самокруток. Розумні вжиткові речі, які знадобились би й сьогодні. Речі, призначені на довге служіння, але витіснені масовим серійним виробництвом. Ти ж погодишся зі мною, що купа жінок радо шили б самі і собі, й дітям, замість ходити в «мейд ін Чайна»? А скільки народу курило б щирий тютюн, а не оце ліцензійне сміття! — він киває на пачку «Davidoff», що лежить біля важеля коробки передач. — Ну, от… В такому, значить, дусі. І поруч, за стіною — щоб ремонтні майстерні. Типу як ті на Хрещатику, в дворі біля Макдональдса, де ми тобі восени застібку на кольє направляли. Хороші, чесні ремісничі майстерні. І там би сиділи серйозні дядьки, які всі ті речі повертали б до життя. Щоб люди їх купували не для понтів, а для себе. І користувалися б ними й далі.
— Магазин «Утопія», ні?
— Хай і утопія. Хай мрія. Називай як хочеш.
— І хатній ткацький станок постав там, будь ласка. Це вже особисто для мене. Завжди хотіла мати сукню зі справжнього домотканого полотна.
— Нема питань. Уже замовляю.
— Класна гра.
— Це не гра. Ти ж сама сказала — утопія. Так краще.
— Я думаю, ти швидко набрав би клієнтуру.
— Я теж так думаю.
— І знайшов би послідовників. І може, навіть заснував би мережу. Як ті швейцарці, що «Freitag»,
