Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

хитрощі? Та ні, які? Не треба вже розпалювати притихлу злобу. Коли б їй тільки побачити Сашу, тільки б побачити. І хай би він знав, уже в неї нема ніякого зла проти Марії Олександрівни. Ну, що ж? Щастя буває різне, і народжується воно не по писаних .законах.

Тільки б, його побачити, милого, смаглявого первістка, схожого на Вадима. Так, він і вдачею, як Вадим. Це правду сказав Володя —лагідний, тихий. І такий же однолюб. А Володя уже розповідав Іполитові щось веселе про паризьке життя, театри, художні .виставки і на яких концертах вони були з Бритею і Машенькою.

14

— Ви.тільки гляньте на цього хлопця, — мовив Желіговський, із любов'ю дивлячися на Тедзика. — Наче це не він розповідав нам усім про «рухавку», про ув'язнення в київській фортеці і втечу шкереберть з наддніпровських гір! Кілька днів побігав по Парижу — і немов нічого цього не було, а Юр'євич уже клопочеться, як йому продовжувати медичну освіту, щоб не загубити часу, -поки вони в Парижі. А були ж поряд зі смертю.

Тедзик трухнув чорними кучерями, блиснув синіми очима й проспівав:

Pomier Macek.pomier,

Lezi juz па desce.

Gdyby mu zagrali, Podskoczylby jeszcze.

(Помер, помер Мацек,

Вже лежить на лаві.

В одну мить схопився,

Тільки-но заграли (польськ.)

— Браво, Тедзику! — легенько заплескала в долоні Марія Олександрівна. — Я не знала, що ви співаєте, я пам'ятаю, ви грали на скрипочці в оркестрі старого Ландвера.

U masura taka dusza,

Gdy mu zagrac,

To siе rusza. —

(У хлоп'ячи така вдача:

Музику почує —

У танок заскаче (польськ.)

у відповідь проспівав далі Тедзик.

— Почуєш рідну стару пісню і наче знову на батьківщині, — журливо сказав Желіговськии.

«От і весілля справив, — подумала Марія, — а який усе смутний».

— Коли я чую народну пісню, я не тільки бачу знову все перед очима, я наче дихаю пахощами тамтешніх дерев і квітів, — сказав замріяно Фріч. — Я чую в них дзюркіт наших ручаїв.

Він дуже любив музику, співи. От і зараз до Желіговських прийшов із своїм знайомим композитором — німцем Мертке, який приїхав на кілька днів із Швейцарії.

Наче весела й наївна пісенька Тедзика сколихнула у кожного далекі найніжніші спогади, а вони ж були зв'язані з рідними піснями, почутими з перших кроків життя. І сьогодні, завдяки їм, вечір у Желіговського перетворився на музичний, наче хотілося кожному хоч трохи не забути, ні, про все те важке і страшне, що скоїлося і коїться, а втішити, заспокоїти душу й серце собі й друзям, як мати дитину, що забилася, відволікти від болю, приголубити ніжними, простими словами. І цілком природним було, що Йозеф Фріч підсів до рояля і, усміхаючись, проспівав упівголоса:

Pod nasima okny

Тесе vodicka,

Napoj mnи, ma mila,

Meho konicka!

(Під нашим віконцем

Тече річенька,

Напій мені, мила,

Мого кониченька! (чеськ.)

Його знайомий, чистенький, гладенький, наче весь випрасуваний, панок, дивився так уважно й зосереджено, що Марії здалося, він відбиває подумки такти і трохи супиться, коли, як у кожній народній пісні, виконавець допускає якісь вольності.

Може, й не дивно, що після всіх розповідей прибульців із місця кривавих подій, після постійних сперечань, що доходили до сварок між молоддю з «Молодої Польщі» та «центром» Мерославського, узгоджень та непогоджень з представниками «Землі і волі» раптом так усі потяглися не до войовничих або скорботних пісень, що ще дужче б роз'ятрювали рани, а до милих, простих і навіть веселих, як усмішка безтурботної юності.

— Тепер черга за вами, Маріє Олександрівно, — сказав Тедзик. — Тут уже пролунали і польська, і чеська пісні. Я ж пам'ятаю, ви так добре співали ваші українські.

Марія не пересіла до рояля, вона тільки встала й підійшла до вікна, глянула на дахи й вулиці Парижа — а що інше вона могла побачити? Потім повернулася до товариства, і кімнату заповнили соковиті звуки її голосу.

Лугом іду, коня веду —