Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

* * *

Серце моє! Ми вже ніколи з тобою не розлучимось. Як добре повертатись у цей маленький .будиночок яа березі Сени коло справжнього зеленого лісу.

Це нічого, що у нас майже порожньо. Але вже стоять такі розкішні книжкові шафи, з червоного дерева, з вигадливими інкрустаціями, майже зовсім такі, які ми бачили з тобою в пала.цах чи музеях, ну, не зовсім такі, а все ж таки дуже, дуже гарні! .Я й не мріяла про такі! Давай не картати себе за цю, може, недозволену в наших умовах розкіш і таку дорогу витрату! Ми так мало дозволяємо собі! А це ж наш подарунок одне одяому.

Це зовсім нічого, що ми не в самому Парижі. Дивись, скільки човнів на Сені, скільки рибалок, скільки закоханих на цих човнах, на березі!

Невже ми тут живемо? Я сама собі не вірю. А як буде далі?.. Так само! Та к само! Удвох! Разом! Все життя. Я буду працювати ще дуж.че, ще більше. І я така рада, що ти написав статтю-про колонії для підлітків. Я така рада, що ми вдвох над цим думаємо, я багато думаю над цим, над цими бідолашними дітьми, я бачу що це твоє справжня діло, щоб усі закони про це переглянули і щоб не мали їх за покидьки серед людей...

Ні, таки справді, дуже красиві шафи! Це наші перші спільні меблі! Добре, що ми почали з них, а не з господарчого, начинания, адже те все обов'язково буде, без нього не обійдешся.. А от шафи — статечні люди, може, саме б цю купівлю відкладали, ну, і що ж, що ми з тобою ще ніяк не стали статечними! Зате в цих шафах так чудово розташувалися наші книжки! Бачиш — он «Фауст» у зеленій з золотом оправі, це мені Іван Сергійович подарував ще В.Петербурзі, коли ми познайомилися.

Ну, звичайно, на чільному місціу мене «Кобзар» — а як же інакше? — дорогий мій «батько»! Так і не привелося більше побачитись. А поряд буде Пушкін.

Отут я поставлю моїх друзів — Герцена й Тургенева, хоч вони вже й менше мене люблять, але ж їхні книги мене не зраджують. І Добролюбов тут. Як ти гадаєш — ха-ха. — на полицях вони порозуміються? Не посваряться більше? От сюди—Міцкевича, Гейне, Баратинського. Це мені Макаров надіслав, давно вже, тепер не пише мені... А як добре на цій полиці стали Стендаль, і Байрон, і Шеллі. Я його дуже люблю, Шеллі.

А поряд мої улюблені італійці, і тут стоятиме Мюссе. Але ж він завжди на твоєму столику, коло твого ліжка, Альфред Мюссе Милий мій, чого ти так часто читаєш «Tristesse», адже я з тобою — і завжди буду з тобою.

А отут, у цій шафі, стоятимуть мої любимі філософи — Вольтер, Монтескье, Дідро. Коран і біблія також будуть у «філософській» шафі. Я дуже зраділа, коли побачила біблію у букініста. Це нічого, що ці книги в перекладі французькою мовою, що ж поробиш, в оригіналі ні я, ні ти все одно не прочитали б, і вони були б тільки для окраси та наших хвастощів — от бачите, які у нас книги! А ти навіть смієшься, що я надто часто читаю і коран, і біблію. Між іншим, ти знаєш, мені казали, що Куліш мріє перекласти біблію українською мовою. Це було б надзвичайно! В ньому таки «демонські сили», як казав добряга Каменецький, я тобі розповідала про нього. Але яка загалом плутана людина, той Куліш, наче вся з протиріч, підозр та честолюбства! Важко такій жити на світі, та бог із ним! Коло нас такі хороші тут друзі, і люди, і книги! Ну, що поробиш, лайте мене, хоч не лайте, я не можу не купувати книжки і квіти!

13

Тетяна Петрівна Пассек була сама не своя. Та тепер вона ні з ким не розмовляла, ні з ким не ділилася своїм хвилюванням. Вона терпляче чекала. Володя, її молодший син, поїхав до Парижа. Він зупинився у Саші. Так, у будиночку Нельї, в передмісті Парижа, де Саша жив із цією вовчихою. Тетяна Петрівна була певна, що Володя зупиниться в готелі, але одержала коротеньку листівочку, в якій була зворотна адреса — «Нельї» — і кілька слів, що в нього все гаразд і що він зупинився у Саші. Боже мій, він там, у них...

Він приїде і все розкаже. Він бачитиме це жахливе, ганебне життя на власні очі.

Вона нікому нічого не казала, вона чекала. Приїде Володя і з ним вона зможе дати волю і сльозам, і словам. Вона вірить, що молодший син не покине її. Але чому він зупинився у цьому вовчому лігві? Йому ж, певне, неприємно.

Може, це жертва для брата, щоб не образити його, жертва для неї, матері, щоб потім усе докладно розповісти.

Володя повернувся з Парижа веселий, змужнілий, якийсь трохи не такий, яким поїхав. Адже материнські очі підмічають найменшу зміну.

Вона наперед уявляла, як сядуть вони вдвох і наодинці він докладно про все розповість.

Але він почав одразу, розбираючи чемодана і виймаючи подарунки, тут же, в присутності Іполита.

Це тобі Саша й Марія Олександрівна передали А це Іполитові. На, не заздри, незабаром і ти поїдеш. Мамочко, я у них чудово провів час.

Тетяна Петрівна не перебивала, вона мовчки здивовано розглядала фулярові хустки, якесь матіне-накидку.

Вона, вона, вовчиця, передає разом із Сашею їй подарунки!

— Це Маша сама вибирала. Правда, гарна! «Маша» — він, Володя, зве її просто Машею, наче це дружина його брата.

— Мамочко, вони найняли