Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Чого вам треба? — сердито спитала. — Чого вам треба від мене?
Чоловік спантеличено дивився на неї.
— Але ж ви… адже ви сказали, що мені можна піти з вами…
Її знову змагала втома.
— Ні… — прошепотіла вона. — Ні…
І знову полилися слова. Слова про нещастя і горе, про самотність і страждання, слова, надто гучні слова, але хіба ж є звичайні, буденні слова для тої буденщини, яка пожирає людину і стирає її на порох? І про те, що йому завтра виїздити звідси, і що він іще ніколи не кохав жінки, і про свій страх, і про свою ваду, яка паралізує його волю, робить несміливим і смішним: зламана ступня, всього лише ступня; і про свій розпач, про надію саме цієї ночі… — адже вона завжди поглядала на нього, і він сподівався…
Вона поглядала на нього? Не пам’ятає такого. Тепер вона лише знала, що це її кімната і що вона вже більше не вийде звідси, і що все інше — туман, і не більше.
— Для мене це означає нове життя! — шепотів чоловік біля її колін. — Усе для мене зміниться тоді — зрозумійте ж мене! Я не буду почуватись ізгоєм…
Вона нічого не розуміла. Поглянула знову в дзеркало. Там сиділа, схилившись, Барбара Кляйн, актриса, двадцяти восьми років, незаймана дівчина, що берегла себе для мрії, яка так і не прийшла, а тепер втратила останню надію і дійшла до кінця свого життя.
Вона тихо підвелася, не одриваючи очей від образу в дзеркалі. По-дивилась-подивилась, потім усміхнулась йому, і на мить у її очах спалахнуло щось схоже на іронію чи похмурий глум.
— Ну, що ж… — стомлено мовила вона, — нехай так…
Чоловік занімів, пожираючи її очима й не вірячи собі. А вона вже
не зважала на нього. Несподівано все стало надто важким. Сукня стискувала її, мов панцир. Вона скинула її на підлогу. Скинула важкі черевики і впала сама, своїм важким, схудлим тілом, а під нею розросталось ліжко, стало велетенським і прийняло її в свої обійми, наче м’яка, біла могила…
Вона ще почула, як клацнув вимикач, як шурхотіла одежа. Потім насилу розплющила очі. В кімнаті стояла пітьма.
— Світло! — простогнала вона в подушку. — Нехай горить світло!
— Хвилиночку! Будь ласка, лише одну хвилинку! — збентежено, хапливо озвався чоловік. — От тільки… прошу вас, розумієте…
— Хай світло горить… — повторила вона.
— Так-так, звичайно… зараз… тільки ж…
— Бо потім так довго ще буде пітьма… — пробурмотіла вона.
— Так-так, правда… зимові ночі такі довгі…
Вона почула, як знову клацнув вимикач. На закритих повіках відчула знову світло, ніжні рожеві сутінки. Потім відчула чуже тіло. На мить усе в ній зіщулилось, вона здригнулася — потім усе стало байдуже: мине, як і все інше, однаково кінець…
Вона поволі розплющила очі. Перед її ліжком стояв незнайомий їй чоловік. Пригадалося щось схвильоване, жалюгідне, благальне — а те, що вона побачила зараз, було зовсім інше: розпалене, відкрите обличчя сяяло ніжністю й щастям.
На мить вона затримала на ньому погляд.
— А тепер ідіть звідси, — сказала потім. — Прошу вас, ідіть…
Чоловік поворухнувся. Потім знову полилися слова, швидко, наче з фонтана. Спершу вона нічого не розуміла. Він говорив надто швидко, а вона відчувала лише порожнечу. І тільки хотіла, щоб він пішов геть. Далі дещо збагнула — що він був у розпачі й гинув, а тепер усе змінилось. І тепер до нього повернулась мужність, саме тепер, коли його висилають із Франції…
Вона кивнула, щоб він замовк.
— Прошу вас… — прошепотіла.
Він замовк.
— Ідіть уже, — сказала вона.
— Іду…
Вона лежала, наче розбита, під ковдрою, її погляд стежив за чоловіком, що йшов до дверей. Остання людина, яку вона бачить у житті… Вона лежала тихо-тихо, якось дивно заспокоєна — уже ніщо більше її не обходило.
Чоловік зупинився біля дверей. Трохи повагався, потім обернувся до неї.
— Скажи мені ще хоч слово, — мовив він. — Чи ти… чи ти це тільки так… з жалю… більше з жалю до мене… чи…
Вона глянула йому в обличчя. Остання людина. Останній клаптик життя.
— Ні… — над силу вимовила вона.
— Не з жалю?
— Ні.
Чоловік заціпенів біля дверей. Чекав, затамувавши віддих.
— Що?.. — спитав він так тихо, ніби боявся впасти у прірву.-
Вона все ще дивилась на нього й була на диво спокійна. Останній
шматочок життя…
— З любові… — мовила вона.
Чоловік біля дверей мовчав. У нього був такий вигляд, ніби він ждав удару кілком по голові, а тут опинився в обіймах. Він не ворушився, а все ж, здавалося, зростав на очах.
— Боже мій… — простогнав він.
Раптом їй стало страшно, що він може знову підійти до неї.
— А тепер іди вже, — мовила вона. — Я дуже стомилась… Так…
Більше вона не чула, що він сказав. Знесилена до краю, вона заплющила очі. А згодом знову побачила двері, голі, зачинені; вона була сама й уже забула про нього.
Якийсь час вона лежала непорушно. Побачила своє обличчя в дзеркалі й усміхнулась йому — стомлено й ніжно. У голові все прояснилося. «Барбара Кляйн, — майнула думка. — Актриса… І саме в перший день нового року. Актриса… Але хіба цей день відрізняється чимось од інших?»
Глянула на свій годинник, що лежав на нічному столику. Вона завела його вчора. Отже, цокатиме цілий тиждень. Поглянула на лист поруч. Жахливий лист — у ньому смерть.
Дістала з шухляди маленьке лезо бритви. Затиснула його між великим та вказівним, пальцями й натягнула на голову ковдру, їй і не боляче. Хазяйка буде лаятись завтра. Але в неї немає нічого іншого. Вероналу теж. Вона втопила обличчя в подушку. Стало ще темніше. І тут воно долинуло знову. Десь іздалеку. «Станція Тулуза». Усе ближче, ближче. Гримить безбарвний голос. Безодня… Вона сповзає в безодню. Дедалі швидше й швидше. Потім — лише вітер…
19
Мариль зайшов до їдальні.
— Штайнере, тебе там якийсь на вулиці питає.
— Кого йому: Штайнера чи Губера?
— Штайнера.
— А ти спитав, чого йому треба?
— Авжеж. Про всяк випадок. — Мариль багатозначно глянув на Штайнера. — У нього є для тебе лист із Берліна.
Штайнер різко відштовхнув свій стілець назад.
— Де він?
— На тому боці, біля румунського павільйону.
— Не схоже на шпига чи щось подібне?
— На вигляд — ні.
Вони вдвох вийшли на вулицю. Під голими деревами чекав чоловік десь так років п’ятдесят.
— Ви Штайнер? — спитав він.
— Ні, — сказав Штайнер. — А хіба що?
Чоловік окинув його поглядом.
— У
