Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Кафе почало заповнюватись людьми. Бездомні захоплювали затишні місця в кутках, аби хоч сидячи переспати ніч. Штайнер допив свій коньяк.

— Хазяїн тут — душа, не людина. Дозволяє спати всім, хто знайде собі місце. І до того ж задарма. Щонайбільше — плати за чашку кави та й спи собі. Якби не було таких, як оця хавіра, багато декому скрутно довелося б. — Він підвівся. — Ходімо, доньки.

Вийшли на вулицю. Там було вітряно й холодно. Рут підняла єнотовий комір щойно придбаного пальта й загорнула ним своє личко. Потім обернулась до Штайнера, даруючи йому милу усмішку. Той схвально кивнув.

— Тепло, моя дитинко. Усе на світі залежить від крихітки тепла.

Повз них пройшла бабуся з квітами. Штайнер кивком покликав її.

Стара почовгала до них.

— Фіалки, — прохрипіла вона. — Свіжі фіалки з Рив’єри.

— Оце-то місто! У грудні посеред вулиці — фіалки! — Штайнер купив букетик і передав Рут. — Фіалкове щастя! Пустоцвіт! Нікчемні речі! А втім, переважно вони й дають тепло! — Він підморгнув Керну. — Повчально для життя, як сказав би Мариль.

18

Вони сиділи в їдальні міжнародної виставки. Був день зарплати. Керн порозкладав тоненькі банкноти навколо своєї тарілки.

— Двісті сімдесят франків! — підсумував він. — Заробив за тиждень! І це вже втретє так! Просто казка, а не життя.

Мариль дивився на нього з усмішкою на устах. Далі повернувся до Штайнера й підняв свою чарку.

— Ковтнемо трішки за відразу до цього нікчемного паперу, любий мій Губере! Дивно, що він має таку владу над людьми! Наші пращури тремтіли перед громом та блискавкою, перед тиграми й землетрусами; наші предки часів середньовіччя — перед мечами і розбійниками, перед пошестями та Богом… а ми тремтимо перед клаптиком казенного паперу — хай то буде чи грошовий знак, чи паспорт. Неандертальця вбивали ломакою; римлянина — мечем; середньовічну людину — чумою; а нас уже можна стерти на порох клаптиком паперу.

— Або ж повернути до життя, — докинув Керн, не одриваючи очей від французьких банкнот, розкладених навколо тарілки.

Мариль звів очі на Штайнера, потім скосив погляд у бік Керна.

— Що ти скажеш про цього хлопця? Вбивається в колодочки, еге?

— Ще й як! Він дозріває під суворим вітром чужини. Він уже й зараз дивиться в корінь.

— Я ж його знав ще дитиною, — дивувався Мариль. — Слабеньке таке хлоп’я, завжди потребувало втіхи… Це було всього кілька місяців тому.

Штайнер зареготав.

— Доба тепер така нестійка: і загинути легко, але й ростуть теж швидко.

Мариль ковтнув слабенького червоного вина.

— Нестійка доба! — повторив він. — Доба великого розбрату. Людвіг Керн, юний вандал другого великого переселення народів.

— Неточно, — заперечив Керн. — Я молодий напівіудейдругого виходу з Єгипту!

Мариль докірливо глянув на Штайнера і сказав:

— Це твій учень, Губере.

— Ні, афоризмами він заразився від тебе, Марилю! А втім, забезпечена потижнева платня може в кожного піднести чуття гумору.

Хай живе повернення блудних синів до сталої зарплати! — Штайнер обернувся до Керна. — Ховай гроші в кишеню, синку, а то тільки й побачиш їх. Гроші не люблять світла.

— Я віддам їх тобі, — мовив Керн. — Ще й крім цих я тобі маю повернути чималенько.

— Тільки посмій мені!.. Я ще аж ніяк не такий багатий, щоб відбирати борги!

Керн запитливо глянув на Штайнера. Потім сховав гроші в кишеню.

— До котрої сьогодні відкриті магазини? — поцікавився він.

— Навіщо це тобі?

— Адже сьогодні новорічний вечір.

— До сьомої, Керне, — відповів Мариль. — Хочете закупити міцних напоїв для зустрічі? То тут, у буфеті, вони дешевші. Скажімо, першокласний ром із Мартиніки.

— Ні, напоїв мені не треба.

— Ага! То ви, певно, в останній день року хочете ступити на стезю міщанської сентиментальності — вгадав?

— Приблизно. — Керн підвівся з-за столу. — Хочу зайти до Соломона Леві. Може, й він сьогодні сентиментальніший і не триматиметься за сталі ціни.

— У нинішні часи ціни зростають, — зауважив Мариль. — А проте дерзайте, Керне! Рутина — ніщо в житті, а пориви — все! Тільки за гендлями не забудьте: о восьмій ветерани еміграції збираються на вечерю до тітоньки Марго!

Соломон Леві був меткий, вертлявий чоловічок із ріденькою цапиною борідкою. Він господарював у темному склепистому приміщенні серед численних годинників, музичних інструментів, старих килимів, картин, гіпсових карликів та порцелянових звірят. У вітрині в безладді лежали дешеві підробки самоцвітів, фальшиві перлини, старі прикраси в срібних оправах, кишенькові годинники та всілякі старовинні монети.

Леві одразу впізнав Керна. Голова в нього була — немов бухгалтерська книга, і завдяки їй він зробив не один вигідний ґешефт.

— Що у вас? — Цілком готовий до бою, він зустрів Керна мало не на порозі, не сумніваючися, що той знову приніс що-небудь продавати. — Тільки ви обрали для цього несприятливий час!

— Як то? Хіба ви продали вже перстень?

— Продали, продали… — жалібно перекривив його Леві. — Ви сказали — «продали» — чи я не дочув трохи? Чи я помилився, не так зрозумів вас?

— Ні, так.

— Ех, юначе, юначе, — заторохтів Леві далі, — невже ви й газет не читаєте? Чи ви тільки-но звалилися з місяця і не знаєте, що діється у світі? Продали!.. Такий старий непотріб! Продали… Як послухаєш вас, то чисто тобі капіталіст, справжній Ротшильд. А ви знаєте, що треба для того, аби продати? — Він навмисне зробив паузу й піднесеним голосом повів далі: — Це ж треба, щоб прийшла свіжа людина, якій щось потрібно, та щоб вона вийняла свій гаманець… — Леві дістав портмоне. — Щоб вона його відкрила… — Тут він відстебнув свій гаманець: — І дістала звідти чисті, добрі гроші, готівкою… — Леві висмикнув десятку. — Та поклала їх… — Леві обережно поклав папірець і розгладив рукою на столі. — Отут починається найголовніше… — Голос Леві перейшов на фальцет. — Щоб вона наважилась розлучитися з ними надовго!

Леві багатозначно замовк, поклав гроші в гаманець і сховав його.

— І за що? За якусь блискітку, витребеньки. Чисті, добрі гроші! Та ви що — насмішити мене прийшли? На таке здатні лише божевільні та гої. Або ще я. Я, злощасний, з моєю пристрастю до комерції. Ну, то що там у вас цього разу? Тільки знайте: багато не можу дати. З місяць тому — о! — тоді ще були часи!

— Я нічого не збираюсь продавати, пане Леві. Я хочу викупити перстень…

— Що-о? — Леві роззявив рота, як зозуленяті так застиг. Цієї миті борода його нагадувала пташине гніздо. — А-а, тепер я збагнув: