Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

“Тепер,- подумала вона, переводячи подих,- тепер на болото!”

Пригорнувши до себе однією рукою розплакану дитину, а другою хапаючи коштовності, Скарлет вибігла в коридор і до сходів. Зненацька вона стримала ходу і вся завмерла зі страху, коліна під нею підігнулися. Яка німотна тиша запала в домі! Як моторошно тут стало! Всі пішли, а її покинули? І ніхто не почекав на неї? Вона не хотіла залишатись тут сама. В такі часи що завгодно може статися з самітною жінкою, коли ось-ось надійдуть янкі…

Почувши нараз якийсь шерех, вона аж підскочила і, круто обернувшись, побачила свого позабутого синка, що з округлими віж жаху очима скоцюрбився біля поруччя. Він пробував щось сказати, але не міг видобути голосу.

- Вставай, Вейде Гемптоне,- швидко наказала Скарлет.- Вставай і йди зі мною. Мама зараз не може тебе нести.

Малий припав до неї, мов наполохане звірятко, і, вчепившись за широку спідницю, затопив у ній личко. Вона відчувала, як він крізь складки спідниці силкується ухопитись за її ногу. Скарлет рушила вниз, але Вейдові руки заважали ступати, тож вона сердито сказала йому:

- Пусти мене, Вейде! Пусти і йди сам.

Але це не допомагало, він ще дужче хапався за неї.

Вона вже була посередині сходів, коли весь нижній поверх неначе порвався їй у вічі. Всі такі знайомі й любі з дитинства речі, здавалося, шепотіли до неї: “Прощавай! Прощавай!” Її почали душити сльози. Двері кабінетика, де так любила працювати Еллен, стояли навстіж, і виднів крайчик її старовинного бюрка. В їдальні стільці були порозсовувані в різні боки, на столі в тарілках вистигала недоїдена страва. На підлозі лежали клаптюваті килимки, що їх Еллен сама фарбувала й плела. А на стіні висів давній портрет бабусі Робійяр з глибоким декольте й високою зачіскою; довгастий виріз ніздрів робив її обличчя ніби зневажливо скривленим. Все, з чим вона була знайома з найперших своїх літ, з чим поріднилася душею, промовляло до неї: “Прощавай! Прощавай, Скарлет ОТаро!”

Янкі спалять це все - все дощенту

Зараз вона востаннє бачить рідну домівку, бо якщо й судилося їй ще на неї подивитись, то хіба з гущавини лісу чи з болота, і побачити високі комини, оповиті димом, і дах, що осідає під вогнем.

“Я не можу тебе покинути, моя домівк(r),- подумала вона, хоч зуби її цокотіли від страху.- Я не можу піти звідси. Тато не покинув би тебе. Він сказав їм: паліть її разом зі мною. То нехай тепер вони спалять тебе разом зі мною, бо я теж не можу тебе покинути. Ти -єдине, що в мене ще лишилося”.

Наважившись на цей крок, вона відчула, що страх її мало не весь розвіявся, і зостався тільки холодок у грудях, наче там закрижаніли всі надії і всі страхи. Коли вона стояла отак, з під’їзної алеї долинув цокіт багатьох копит, почулося подзенькування упряжі й шабель у піхвах, і чийсь різкий голос, що дав команду: “Зсідай!” Скарлет ураз нахилилася до сина й промовила - наполегливо, але незвично лагідним тоном:

- Пусти мене, Вейде, голубчику! Біжи прожогом сходами на тильний двір і звідти на болото. Там Мамка й тітуся Меллі. Біжи щодуху, дорогенький, і нічого не бійся.

Здивований цією зміною в її голосі, хлопчик підвів на неї погляд,, і Скарлет аж злякалася виразу його очей - як у кроленяти, що потрапило в сильце.

“Ой Мати Божа! - ревно заблагала вона.- Не дай тільки, щоб його схопила судома. Ні, ні, тільки не перед янкі. Вони не повинні бачити, що ми боїмося”. А що хлоп’я тільки ще дужче вхопилося за її спідницю, вона твердо мовила:

- Наберися мужності, Вейде. Це ж тільки зграя клятих янкі, та й годі!

І рушила сходами вниз їм назустріч.

Шерман просувався через Джорджію - від Атланти до моря. За ним курилася в руїнах Атланта, що її, відходячи з міста, піддали вогню сині уніформи. Перед ним лежали триста миль території, якої, власне, нікому було боронити, бо ж малочисельні загони міліції та діди й підлітки з внутрішньої гвардії і не могли чинити серйозного опору.

Це була родюча земля з розлогими плантаціями, на яких схоронилися жінки й діти, старі й негри. Янкі сунули смугою завширшки у вісімдесят миль, грабуючи й палячи все на своєму шляху. Сотні будинків охопило полум’я, у сотнях будинків тупотіли солдатські чоботи. Але Скарлет, дивлячись на зайд у синьому, що з’явилися на порозі Тари, сприймала це не як частку трагедії всього краю. Вона бачила в цьому тільки кривду, заподіяну їй особисто, ворожі дії виключно супроти неї та її близьких.

Вона стояла з немовлям на руках біля підніжжя сходів, Вейд тулився до неї, ховаючи голову у складках її сукні, а янкі тим часом нишпорили по всьому домі - бігли нагору сходами, витягали меблі на ганок перед будинком, багнетами й ножами здирали оббиття, шукаючи захованих коштовностей. А вгорі розпорювали матраци й пуховики, і незабаром у повітрі закружляли пір’їни та пушинки, плавно опускаючись на голову Скарлет. Безсила лють приглушила рештки страху в її серці, коли вона безпорадно дивилася на те, як зайди все плюндрують, трощать і грабують.

Старшим серед янкі був сержант - клишоногий сивуватий чоловічок з плиткою жувального тютюну за щокою. Він перший підійшов до Скарлет, нецеремонно сплюнув на підлогу, попавши й на поділ її сукні, і коротко сказав:

- Дайте-но сюди, що це у вас у руці, пані.

Вона зовсім забула про дрібні оздоби, які досі тримала в руці, збираючись їх сховати, і тепер з глузливим усміхом - як їй здавалося, не менш промовистим, ніж у бабусі Робійяр на портреті,- пошпурила їх на підлогу, не без зловтіхи спостерігши, як солдати один перед одним кинулися хапати ті цяцьки.

- Я ще потурбую вас з приводу оцієї каблучки та сережок.

Скарлет міцніше притисла немовля до себе, аж воно опинилося личком униз, від чого побагровіло й заверещало, і зняла з вух гранатові сережки - Джералдів весільний

подарунок Еллен. Потім стягла з пальця обручку з чималим сапфіром - Чарлзів презент їй у день заручин.

- Не кидайте. Дайте-но їх мені,- сказав сержант, простягаючи руку.- Ці пройди вже доста поживилися. А що ви ще маєте? - Він пробіг чіпким поглядом по її корсажу.

На мить у Скарлет завмерло серце: їй