Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
Стоячи на сонці між рядами бавовникових кущів і відчуваючи, як їй ломить спину від нескінченних нахилянь* а руки шерхнуть від цих сухих коробочок, Скарлет шкодувала, що не має сестри, яка сполучала б у собі енергію й силу Сьюлін з погідністю Керрін. Бо Керрін працювала на бавовнику щиро й ретельно. Та коли минула година такої роботи, стало ясно, що це саме вона, а не Сьюлін, поки що заслаба для такої праці. Отож Скарлет відіслала додому й Керрін.
Тепер поміж довгих рядів на полі лишилися з нею тільки Ділсі та Пріссі. Дівча збирало бавовну лінькувато, раз у раз пристаючи й нарікаючи, що болять і ноги, і спина, й живіт, і що взагалі все тіло ломить, аж урешті мати схопила бавовникову хмизину й дала дочці хльости, від чого та розверещалася. Але працювати після цього стала трохи краще, тільки остерігалася підходити надто близько до матері.
А Ділсі працювала мовчки й невтомно, мов машина, і Скарлет, яка вже ледве розгинала спину й плече якої затерпло від важкої торби з бавовною, подумала, що ця Ділсі - справжня знахідка.
- Знаєш, Ділсі,- мовила Скарлет,- коли вернуться добрі часи, я не забуду, як ти повелася в ці дні. Ти просто молодчага.
Бронзове обличчя кряжистої Ділсі ані всміхнулося від похвали, ані зніяковіло, як то звичайно буває з неграми. Вона тільки незворушно обернулася до Скарлет і відказала з гідністю: 4
- Дякую, мем. Але місте’ Джералд і міс’ Елл єн були такі добрі до мене. Місте’ Джералд купив мою Пріссі, щоб я не журилася за нею, і я це пам’ятаю. Я ж напівіндіанка, а індіанці не забувають тих, хто чинить їм добро. Мені прикро за мою Пріссі. Така вона лінтюга. Вдалася в свого батька-негра. А він страшний був легкобит.
Дарма що Скарлет майже ні від кого не дістала допомоги на збиранні бавовни й сама тяжко втомилася від цієї роботи, на душі в неї все-таки полегшало, коли врожай, нехай і повільно, почав переміщуватися з поля до хатин. Сам вигляд бавовнику надавав упевненості й обнадіював. Адже Тара розбагатіла на бавовні, та й весь Південь теж, а Скарлет була досить південкою, щоб вірити, що й Тара, і Південь знову відродяться завдяки цим червоним полям.
Звичайно, зібрала вона бавовни не аж так багато, але все ж це було щось. За неї вона добуде дещицю конфеде- ратських грошей, що дозволить приберегти зелені банкноти та золото з гамана янкі на крайню потребу. Навесні вона спробує домогтися, щоб уряд Конфедерації відпустив додому Здорованя Сема та інших польових негрів, а якщо з цим не вийде, то на гроші янкі найме негрів у когось із сусідів. Навесні вона сіятиме й сіятиме… Вона насилу випросталася і, глянувши на побурілі по-осінньому поля, побачила немов навіч, як пробивається вгору міцна зелена прорість майбутнього врожаю на розлогих ланах.
Весна! Може, на весну війна вже скінчиться і повернуться давні добрі часи. Байдуже, чи переможе Конфедерація, чи зазнає поразки, але життя полегшає. Хоч би що там буде, а все краще, ніж без кінця стерегтися, щоб тебе не обідрала як не одна, то друга армія. Коли війна скінчиться, плантація даватиме непоганий прибуток. Аби тільки війна скінчилася! Тоді люди могли б засівати поля, маючи певність, що й урожай зберуть!
Тепер уже є надія. Війна не може тривати вічно. У Скар- лет було трохи бавовни, вона мала харчі, мала коня і, хай небагато, але таких дорогих грошей. Так, найстрашніше вже минуло.
РОЗДІЛ XXVII
Якось ополудні в середині листопада всі сиділи за столом в їдальні, смакуючи на десерт пудинга, що приготувала Мамка з кукурудзяного борошна та сушеної чорниці й присмачила сорговим сиропом. У повітрі вже відчувалася прохолода, яка звістувала наближення зими, тим-то Порк, стоячи за спиною Скарлет і збуджено потираючи рук”, запитав:
- А чи не пора, міс Скарлет, заколоти льоху?
- Що, закортіло поласувати тельбухами? - осміхнулася Скарлет.- Я б і сама покуштувала свіженької свинини, тож якщо стоятиме на погоді ще кілька днів, гадаю, ми…
Мелані не дала їй договорити, завмерши з ложкою біля рота.
- Чуєш, люба? Хтось їде!
- І кричить,- стривожено докинув Порк.
У свіжому осінньому повітрі вже виразно чувся тупіт кінських копит, прискорений, як биття наполоханого серця, і долинув дзвінкий жіночий голос:
- Скарлет! Скарлет!
Усі збентежено перезирнулись і за мить посхоплювалися з місць, відсовуючи стільці. Хоч голос звучав пронизливо гостро зі страху, вони розпізнали його: це гукала Селлі Фонтейн, що годину тому була завітала до них дорогою на Джонсборо. Кинувшись гуртом до передніх дверей, вони й побачили її, як вона чвалує під’їзною алеєю на спіненому коні до будинку - волосся розмаяне, капелюшок теліпається за плечима на стрічках. Галопом підскочивши ближче, вона, не осаджуючи коня, махнула рукою назад - туди, звідки примчала.
- Янкі надходять! Я бачила їх! Там на дорозі! Янкі!..
В останню мить перед східцями веранди вона шарпнула коня вбік, у три стрибки проминула травник і, як на полюванні, перемахнула чотирифутовий живопліт. Потім до них долинув важкий стукіт копит з заднього двору й стежки між негритянських хатин, і вони зрозуміли, що Селлі гайнула навпростець через поля до Мімози.
На хвилину всі завмерли, як громом прибиті, а тоді Сьюлін та Керрін почали схлипувати й судомно хапатись одна за одну. Вейд наче прикипів до місця і тільки тремтів, неспроможний навіть плакати. Сталося те, чого він боявся від тієї самої ночі, коли вони втікали з Атланти. Янкі прийшли його забрати!
- Янкі? - непорозуміло озвався Джералд.- Таж янкі вже були тут.
- Мати Божа! - скрикнула Скарлет, перехопивши наполоханий погляд Мелані. Водномить промайнули крізь її пам’ять усі жахи останньої ночі в Атланті, руйновища будинків за містом, численні розповіді про гвалтування, тортури й убивства. Вона знову побачила в холі солдата-ян- кі зі скринькою Еллен у руці і подумала: “Я помру. Я зараз помру, ось тут, на місці. Мені здавалося,
