Таємний посол. Том 2 - Володимир Кирилович Малик

— Правильно, батьку, — сказав Арсен.

— Залишається допровадити ці листи за призначенням. Комусь треба їхати, сини мої…

— Кому ж? Нам з Романом доведеться… Правда, Романе? — звернувся Арсен до свого побратима.

— Безперечно, — відповів той.

Але тут підвівся молодий Семашко. Був він, як мати, чорнявий, красивий, з бистрим поглядом темних очей.

— Ні, батьку, — запально заперечив він. — На Арсенову та Романову долю випало вже чимало важких доріг. Пора й міру знати! А ми з Яцьком тільки вступаємо на одну з них… Тож хай це буде для нас першим випробуванням. Пошли нас! Запевняю — не підведемо…

Палій любив пасинка, як рідного сина. І зараз милувався його красою і рішучістю, а також чоловічою мужністю, що вже яскраво пробивалася в усій його молодецькій зовнішності. Він не сумнівався в ньому.

Потім перевів погляд на Яцька. Цей був голубоокий, білявий, більш тендітний. Чи ж витримає?

— А ти, Яцьку?

Яцько твердо відповів:

— Дозволь, батьку! Не підведемо… Колись і нам треба починати!

Вони стояли обидва поряд, юні красені, сповнені життєвої снаги, і з надією дивилися на полковника.

— Гаразд, — погодився Палій. — Поїдете ви! Справді, треба ж колись і вам починати!

10

Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволі здіймалося вгору по високому голубому небі. Линув радісний журавлиний крик — кру, кру… Гай попід горою зеленів молодим листям, пнувся вгору тугим співучим гіллям. Весело дзвенів над полями невтомний жайворонок.

Спихальський піднімався узвозом по крутій дорозі, ведучи за повід осідланого коня. Біля боку в пана Мартина — шабля, до сідла приторочені дорожні сакви. За ним, на возі з напнутою халабудою, правувала кіньми Зінька, міцно тримаючи в тугих, загорілих на весняному сонці руках ремінні віжки. За її спиною з халабуди, з–поміж небагатих домашніх пожитків, виглядали дві чорняві голівки — хлопчика й дівчинки.

Позаду пішки здиралися на гору Арсен зі Златкою та Роман зі Стехою.

На високому шпилі, звідки з одного боку відкривався широкий краєвид на красуню Унаву, що звивалася серед зелених берегів, з другого — на фастівську фортецю, що височіла на сусідній горі, Спихальський зупинився, наставив у блакитне небо гострі шпичаки вусів, розкинув руки і загукав:

— Гай–гай, най його мамі, як тутай гарно! Так гарно, що, прошу панства, схопив би всеньку землю в обійми, пригорнув до грудей та й умер би від великого щастя!

— Не вмирай, пане Мартине! Ми ж іще не раз сподіваємося бачити тебе у Фастові в гостях, — сказав, підходячи, Арсен і обняв поляка за плечі. — Знай, що тут завжди будуть тобі раді.

— Дзенькую бардзо, брате Арсене, за твоє добре серце! Коб не туга за ойчизною укоханою, то б лишився я тутай з вами, друзі мої солодкі! Але мушу їхати, бо та земля польська — рідна і теж прекрасна, як і ваша… Вона кличе мене, манить до себе, як мама. — В його голубих очах зблиснула сльоза, він почав прощатися. — Прощайте, друзі мої дорогі! Хай вам щасливо живеться–ведеться! Кохам вас, як рідних! Не забувайте пана Мартина, а він вас до останнього дня свого не забуде! Пані Зінька буде наспівувати мені вечорами ваших чудових пісень, а я уявлятиму, що знову з вами — і в радощах, і в горі… Якщо доведеться кому з вас бувати в наших краях — пам’ятайте, що там є сільце Круглик, а в ньому жиє ваш незрадливий друг і приятель Мартин Спихальський!

Останні обійми, останні поцілунки — і вже пан Мартин на коні. Вдарив огиря ногами під боки, і той затупцяв нетерпляче перед далекою дорогою, стримуваний ремінними поводами, забасував, а потім зірвався і пішов з місця чвалом.

Зінька змахнула зі щік сльози, сумно всміхнулася всім, помахала рукою і вйокнула на коней. Колеса скрипнули, віз рушив і покотився по битому шляху на захід, все швидше й швидше.

На далекому горбі Спихальський зупинився, підвівся на стременах, помахав шапкою — і за мить сховався за обрієм…

— Ну, от і все — нема пана Мартина з нами. Ніби частку серця відірвав і забрав з собою, — промовив глухо Арсен. — Не так давно розлучився з воєводою Младеном і Ненком, не встиг поплакати над могилами Сікача, Іваника і діда Шевчика, як довелося, може, назавжди розлучитися зі Спихальським… Хоч ти, Романе, не надумай махнути на Дон, та ще й зі Стехою!..

— За мене не турбуйся. Приріс я до Фастова, як кора до дерева. — І блакитноокий дончак прихилився до щасливої, усміхненої дружини.

Арсен обняв їх за плечі, міцно притиснув до грудей, а потім легенько відштовхнув од себе.

— Ну, йдіть! А ми зі Златкою трохи постоїмо тут…

Вони зосталися вдвох. Стояли на високому шпилі і довго дивилися в той бік, куди поїхав пан Мартин з новою родиною. Потім козак заглянув коханій в очі, що синіли густо, як море… Як він любить дивитися в їхню бездонну глибину! Як він рвався до них! Скільки доріг сходив, щоб нарешті мати змогу кожного дня милуватися їхньою красою! У скількох смертей видерся з пазурів, щоб не вицвіли вони від сліз і туги!

Ніжно взяв її голівку шкарубкими, мозолистими руками, осипав обличчя поцілунками.

— Златко! Люба моя!

— Арсене!

Тремтіло сповнене весняними пахощами повітря. І небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високості й усміхалося радісно від розкоші й щастя.

Сіли. Арсен поклав голову на коліна Златці й заплющив очі. В одну мить промайнули перед його внутрішнім зором страшні картини минулого — неволя, втеча, бої, походи… Для чого те все? Кому потрібні муки і кров, злигодні й смерть людська? Чиє сповнене чорної злоби серце бажає погромів, пожарищ, руїн? Хіба мало на світі простору, сонця, тепла? Хіба щастя не у відчутті того, що ти живеш, дихаєш запашним повітрям рідної землі, насолоджуєшся усмішкою милої і теплом її ніжних рук?

Арсенове серце мліло і завмирало від незнаної досі втіхи й пестощів. Златка цілувала його очі, тонкими пальцями перебирала кучерявого чуба, гладила тверді, зарубцьовані шрами. Побачивши за вухом слід від кулі, нагнулась, припала до нього губами.

— Арсенчику, важко тобі доводилося? —