Таємний посол. Том 2 - Володимир Кирилович Малик
— На Бога, пане! — вигукнув здивований Монтковський. — До Палія прихильно ставиться сам король!
— Бо не знає про його справжні наміри! — відрубав Порадовський. — Діло вирішене — Палія треба заарештувати! Але як?
— Тихо, без ґвалту, — відповів Многогрішний. — Я допоможу вельможним панам… Можете цілком покластися на мою спритність!
4
Перебувши деякий час серед гайдуків воєводи Младена у недоступних міжгір’ях Старої Планини, Арсен і Златка вирушили в путь на Україну.
У Білій Церкві несподівано дізналися про арешт Палія. І хоча був вечір, а коні ледве трималися від утоми на ногах, та й самі вони — особливо Златка — потребували відпочинку, Арсен рішуче сказав:
— Їдемо, люба! Тут недалеко — тридцять верст… Якраз на ранок будемо дома!
Златка звикла вже не перечити Арсенові, коли йшлося про важливі діла, і незабаром вони простували на північ.
До Фастова прибули якраз на сніданок.
Ніжна зелень весни прикрасила, заквітчала розорене війнами і лихоліттями місто, мов наречену. Шуміли на фастівській горі, біля фортеці, молоді явори, сивими хмарами нависли над сріблястою Унавою гіллясті верби.
Ще з шляху Арсен побачив на материному подвір’ї осідланих коней. Серце його схвильовано забилося. Хто б це міг бути?
Коли відчинив ворота і допоміг Златці злізти з коня, почув тупіт ніг і радісні вигуки.
— Арсене! Златко!
— Любі наші! Приїхали!
— Слава Богу! — чувся материн голос. — Нарешті!
— Слава Аллаху! — вторував їй Якуб.
Виявилося, що в хаті було повно людей: Арсен і Златка переходили з рук в руки.
— Яцько? Хлопче, невже це ти? — не вірив своїм очам Арсен, дивлячись на білявочубого двадцятирічного парубка в бурсацькому одязі. — Ну, як наука — не йде без дрюка? Чи вже закінчив школу?
— Закінчив і… додому, — зніяковів Яцько. — Тобто до тебе, Арсене, бо мені, бач, більше нікуди… Повинні були з Семашком приїхати через тиждень, хотілося на волі побродити по Києву, та почули про арешт батька Семена — і примчали…
— Ну, а куди б же ти їхав, братику мій дорогий? Звичайно, до мене! — обняв його Арсен. — Тепер нас у матері троє — Стеха, я і ти!
— Холера ясна! А про мене забув? Я ж четвертий, бо–м неньки рідної не маю! — І Спихальський чмокнув спочатку Златку, а потім Арсена.
Крім домашніх — матері, дідуся Онопрія, Стехи, Романа та Якуба, який назавжди залишився в сім’ї Звенигор, Яцька та Спихальського, тут ще були Метелиця і Зінька, які в останню чергу, але не менш міцно і щиро привітали прибулих.
Звенигориха запросила всіх до столу.
Після сніданку Спихальський, що на диво був весь час мовчазний, узяв Арсена й Романа під руки.
— Друзі, прибув я зі Львова не тільки для того, щоб побачитись з вами. Є діло більш важливе… Чи не пройтися б нам, панове, на леваду і там, над Унавою, у затишку, погомоніти? Хай тут жінки прибирають, а ми, чоловіки, трохи провітримося…
З цими словами він потягнув чоловіків з хати.
У леваді, під вербами, стали кружка. Сонце вже висушило росу, і в повітрі струмували медвяні пахощі перших лугових квітів, над якими гули джмелі та бджоли. З Унави долітало ґелґання гусей та кахкання качок, а з лісу, що темною стіною бовванів на тому боці, линуло далеке, сумовите кування зозулі — ку–ку, ку–ку…
Коли зозуля замовкла, Арсен сказав:
— Друзі мої, у всіх у нас зараз одна думка — про батька Семена… Про Палія… Хто найбільше знає, той хай і розповідає. Здається, ти, Мартине, хотів щось повідомити… Тож починай.
— Справді, панство, я хотів вам сказати, що знаю, де зараз Палій… Як Бога кохам, знаю!
— Ти знаєш, де Палій? — вигукнув Арсен. — Звідки?
— З перших рук, як кажуть…
— Розповідай! — нетерпеливився Арсен. — І не тягни!
— Бачите, панове, у Львові, при дворі Станіслава Яблоновського, служить один чоловік, який чомусь мене уподобав і вважає своїм другом… Це комісар пан Порадовський. Треба сказати, що й справді, хоч я не вважаю його другом, ми з ним не один вечір просиділи в корчмі, цмулячи там пиво або й що–небудь міцніше… І ось він на якийсь час зникає. А коли повернувся, то відразу ж завітав до мене. На щастя, я не встиг сам до кінця висушити сулію вишнівки і почастував його добряче. І пан Порадовський, випивши, розповів, що вони з паном Монтковським побували в Немирові й заарештували там Палія. Коли я це почув, то замалим не вдавився курячим стегенцем, яке саме обгризав… «Як! Полковника Семена Палія?!» — вигукнув я. «Так», — спокійно відповів пан Порадовський. «За віщо?» — «За те, що він хоче віддатися зі своїми козаками під владу Москви!» — «Це він сам тобі казав?» — спитав я. «Ще б пак! Звичайно, ні… Про це мені доніс один козацький хорунжий по імені Свирид Многогрішний…» — «Матко боска ченстоховська! — вигукнув я вражено. — Свирид Многогрішний?» — «А чого пан Мартин здивований? Він знає Многогрішного?» — «Питаєш! Я його знаю як облупленого! Бо був з ним разом у турецькій неволі… Потурнак і свиня, якої світ не бачив! А ти, пане, йняв йому віри! Ти заарештував героя Відня, повіривши тотому гунцвоту! Що скаже гетьман і сам король?» Порадовський засміявся і відповів: «Не знаю, що скаже пан круль, а Яблоновський похвалив мене і звелів кинути заарештованого, наклавши на нього кайдани, у Підкамінному в підземелля… А пан Мартин, мабуть, знає, які там каземати!» — «Що ж гетьман думає робити з тим полковником? Скарати на горло?» — «Не знаю… То вже його діло, а я своє зробив…» Після таких слів у мене з голови враз вилетів хміль. Я випровадив Порадовського і помчав у Підкамінне. Там пересвідчився, що він не наплів небилиць, а сказав правду… Що мені залишалось робити? Один я у Підкамінному нічим не міг допомогти батькові Семену… Тож сказав, що їду додому, в Круглик, а сам на коня — і до вас, у Фастів! Ниньки ви все знаєте…
Всі мовчали. Нарешті Арсен перший порушив гнітючу тишу.
— Справді, тепер ми все знаємо. Дякуємо тобі, пане Мартине, за таку важливу звістку… Залишається подумати, що нам робити.
— А що робити! — вигукнув Яцько. — Взяти фастівський полк, напасти на Підкамінне — і визволити полковника!
—
